Читати книгу - "На кленовім мості"

потім виконала роль Софії в «Безталанній» І.Карпенка-Карого.

Коли я вже стала навчатися в інституті, мій «сценічно-театральний досвід» допоміг знайти себе і в колективі, і в художній самодіяльності, починаючи з першого курсу. У нас годі часто проводились факультетські вечори, театралізовані програмні концерти, особливо Шевченківські. На порі був початок 60-х, віяло змінами, відчувалося якесь особливе просвітлення і в думках, і в настроях.

Волею випадку кілька років підряд драмколективом інституту опікувалась професійна актриса, випускниця Щукінського театрального училища. Завдяки їй чудово пройшли вечори пам’яті І. Тургенєва й Л. Тостого. Почали готуватися до Шевченкового. І ось тут виявилось, що наша наставниця лише... чула про великого поета. Коли ми зібралися на першу репетицію, усі чесно й виразно продекламували тексти. Особисто я готувалася до втілення образу Відьми з однойменної поеми.

Актриса дуже уважно нас послухала і попросила відшукати «Кобзаря» російською мовою:

— Слышу, душой чувствую: текст необыкновенный, такая глубина, слова за душу берут, но я же не все понимаю, а должна все-все прочувствовать.

І ось вона, уродженка російської «глубинки», прочитавши вірші Шевченка, зрозумівши «все-все»; на наступній репетиції сказала:

— Я целую ночь читала и перечитывала... Плакала, верите? Мы должны сделать зто не просто хорошо...

І ми зробили. Успіх був надзвичайний!

Принагідно зазначу, що один з дуже шанованих нами викладачів української літератури Михайло Федорович Кашуба з самого початку просто-таки вразив нас своїм акторським даром. Ми завмирали, «замерзали» на місцях, коли він читав новелу В.Стефаника «Новина». І досі чую його прекрасно поставлений голос, інтонації...

Так-от саме Михайло Федорович говорив нам не раз, що учитель має бути трішки актором, особливо учитель літератури, інакше він навряд чи зуміє завоювати авторитет, пробудити в учнів любов до слова. Як ми потім довідалися, до війни, будучи студентом, він часом підробляв у театрі як статист, а у війну був льотчиком. Пам’ятаю, як показав одного разу книгу поезій В. Сосюри з автографом автора: «Чорноробові війни, шановному Михайлу Федоровичу, з любов’ю і повагою від автора».

Наші викладачі й справді були людьми різносторонніми: І. Терлецький керував факультетським хором, Г. Аврахов грав у спектаклі «Назар Стодоля» разом зі своїми студентами, поставивши його під час педагогічної практики.

У нас на факультеті склалася особлива атмосфера взаємоповаги в стосунках студентів і викладачів. Винятковою толерантністю відзначався Михайло Андрійович Жовтобрюх, один з кращих мовознавців 60-70-х років, пізніше заступник директора Інституту мовознавства АН УРСР. Ніколи не забуду, як одного разу, не підготувавшись як слід до практичного заняття з історичної граматики української мови, почула від нього замість очікуваних докорів, таке спокійне, лагідне зауважиння:

Товаришко Дремлюк, невже ви цього не знаєте?

І в ту хвилину мені так захотілося негайно провалитись крізь підлогу — мене, виходить, поважають, чекають розумних відповідей, а я... На все життя був урок, урок довіри й відповідальності.

Глибиною знань і майстерністю викладу вражали нас викладачі української літератури Г. Г. Аврахов і російської — О. П. Пресняков, але для всіх без винятку, і викладачів, і студентів, усіх, хто знав і слухав її, непересічною особистістю була Ольга Авенірівна Троцюк, викладач зарубіжної літератури.

Свого часу вона навчалася в гімназії Петербурга, відвідувала гурток футуристів, де познайомилися з В.Маяковським. Її зовнішній вигляд разюче контрастував з внутрішньою суттю. Це була Особистість, людина, котра блискуче володіла словом, глибоко знала російську і світову літературу, часто вражала оточуючих оригінальністю й самобутністю, суджень. Могла цитувати по пам’яті цілі сторінки прози, не кажучи вже про поезію, в яку була закохана сама й навчала любити нас. Ніколи не проходила повз газетні кіоски й книжкові розкладки — завжди щось купувала, а тому її портфель «по зав’язку» наповнювали якісь книги, товсті журнали, такі, як «Нева», «Новый мир», «Звезда», «Октябрь». Ольга Авенірівна не пропускала жодної літературної новинки і щедро ділилася з нами своїми враженнями від прочитаного. Та й не тільки з нами: не раз доводилось чути, які літературні дискусії влаштовувала вона в деканаті чи на кафедрі. До її думок прислухались усі, навіть ті, що не розділяли її поглядів.

Бувало, приходить на роботу і відразу заявляє:

А я ось цієї ночі прочитала «Тріумфальну арку» Ремарка. Знаєте, цікава річ! І стиль дещо інший, аніж у «Трьох товаришах».

Від нас вимагала передусім знання тексту — її просто лякали «нечитаючі» студенти. Поважала працездатних і думаючих, двійок не ставила, але п’ятірку можна було одержати тільки давши детальну й вичерпну відповідь або продемонструвавши знання поза програмою — зв’язок літератури з музикою, живописом.

Будучи російськомовною, вона з глибокою повагою ставилась до української мови, читала лекції нашою рідною мовою, а коли переходила на російську, то обов’язково просила пробачення.

Пам’ятаю, як до нас на лекції приходили студенти з фізмату, інших факультетів, щоб послухати...

Кожна лекція Ольги Авенірівни відкривала нам можливість глибокого бачення, розуміння і світу прекрасного, і самого життя. Власне, то, мабуть, і була наука життя. Згадується, як вона чудово розповідала нам про «Фауста» Гете... І раптом:

— А знаєте, кожна людина повинна пережити таку мить, коли хочеться її зупинити, затримати, адже це — відчуття цінності життя! Ви ще пізнаєте це, бо ваше життя тільки починається. А я? Я вимовила ці слова в травні 1945-го, коли дізналась про Перемогу. Проте мені інколи хочеться знову і знову казати їх, коли весною перед нашим інститутом цвітуть яблуні, як і тоді, в 1945-му: «Хвилино, стій, бо ти — прекрасна, спинися, мить, бо дивно гарна ти!»

Дуже вимогливими й відповідальними були наші викладачі-мовники Г. Смолянінова, Ф. Береговська, усі «іноземники» — адже ми виявились першими «інфілівцями» в історії інституту. Очевидно, саме тому мої однокурсники стали чудовими спеціалістами, керівниками шкіл, а частина — науковцями.

На долю нашого випуску випало ще й стажування: посилали на півроку в школи різних областей України — не вистачало вчителів. Можна тільки уявити собі, як непросто доводилося в школах Закарпаття чи Рівненщини...