Читати книгу - "Таємниці походження всесвіту"

короткого періоду часу, щоб їхнє існування було неможливо зафіксувати.

Міркуючи таким чином, Фейнман не лише надав фізичне обґрунтування існування античастинок, необхідне для об’єднання теорії відносності й квантової механіки, а й продемонстрував, що в жоден момент часу ми не можемо стверджувати, що на деякій ділянці наявні лише одна чи дві частинки. На закоротких для вимірювання часових масштабах може спонтанно виникати й зникати потенційно нескінченна кількість «віртуальних» пар «частинка – античастинка» – пар частинок, чиє існування настільки швидкоплинне, що їх неможливо спостерігати безпосередньо.

Усе це звучить настільки дико, що має викликати у вас скепсис. Урешті-решт, якщо ми не можемо безпосередньо зафіксувати ці віртуальні частинки, як можна стверджувати, що вони взагалі існують?

Відповідь звучить так: хоча ми неспроможні безпосередньо засікти вплив цих віртуальних пар «частинка – античастинка», можемо опосередковано зробити висновок про їх наявність, оскільки вони здатні опосередковано впливати на властивості систем, які ми спроможні спостерігати.

Теорія, яка охоплює ці віртуальні частинки разом з електромагнітними взаємодіями електронів і позитронів, дістала назву квантової електродинаміки й наразі є нашою найкращою науковою теорією. Передбачення на основі цієї теорії порівнювалися зі спостереженнями й збіглися з ними з точністю до більш ніж десяти знаків після коми. Подібний рівень точності збігу спостереження з передбаченням на основі безпосереднього застосування фундаментальних принципів у найбільш базових масштабах, які тільки можна описати, недосяжний у жодній іншій галузі науки.

Проте таке узгодження теорії зі спостереженнями можливе лише тоді, коли враховуються впливи віртуальних частинок. Урешті-решт із самого феномену віртуальних частинок випливає, що у квантовій теорії сили взаємодії частинок завжди передаються шляхом обміну віртуальними частинками в спосіб, який буде описано нижче.

У квантовій електродинаміці електромагнітні взаємодії відбуваються шляхом поглинання чи випромінювання квантів електромагнетизму, себто фотонів. За Фейнманом цю взаємодію можна зобразити у вигляді електрона, який випромінює хвилястий «віртуальний» фотон (g) і змінює напрямок руху:

Тоді електричну взаємодію між двома електронами можна зобразити так:

У цьому випадку електрони взаємодіють один з одним шляхом обміну віртуальним фотоном, який спонтанно випромінюється електроном ліворуч і поглинається іншим електроном упродовж настільки короткого часу, що цей фотон неможливо спостерігати. Унаслідок взаємодії електрони взаємовідштовхуються й віддаляються один від одного.

Це також пояснює, чому електромагнетизм є далекосяжною силою. Принцип невизначеності Гайзенберга стверджує, що, якщо вимірювати систему впродовж деякого проміжку часу, виникне пов’язана з цим невизначеність виміряної енергії системи. Мало того, зі збільшенням відрізка часу пов’язана з цим невизначеність енергії меншає. Оскільки фотон не має маси, то, скориставшись Ейнштейновим відношенням між масою й енергією, отримаємо, що в момент створення безмасовий фотон може нести необмежено малу кількість енергії. Це означає, що до поглинання він може рухатися впродовж необмежено тривалого часу – а отже, подолати необмежено велику відстань – і все одно буде захищений принципом невизначеності, оскільки енергія, яку він може нести, настільки мала, що жодного помітного порушення закону збереження енергії не станеться. Таким чином, електрон на Землі може випромінити віртуальний фотон, який зможе долетіти до Альфи Центавра, яка перебуває на відстані чотирьох світлових років, і там із силою подіяти на електрон, який його поглине. Проте якби фотони були не безмасовими, а мали якусь масу спокою m, вони могли б нести в собі якусь мінімальну кількість енергії, що визначалася б за формулою E = mc2, а отже, були б здатні подолати лише скінченну відстань (себто рухатися впродовж скінченного відрізка часу) перед тим, як вони мали б бути обов’язково поглинуті, аби не спричинити жодного видимого порушення закону збереження енергії.

Проте з цими віртуальними частинками пов’язана потенційна проблема. Якщо можна обмінюватися однією частинкою чи якщо спонтанно з вакууму може виникнути одна пара «частинка – античастинка», чому їх не може бути дві, три чи взагалі нескінченна кількість? Мало того, якщо віртуальні частинки повинні зникнути за час, обернено пропорційний енергії, яку вони переносять, що заважає частинкам вигулькувати з нічого, несучи необмежено велику кількість енергії та існуючи впродовж необмежено малого проміжку часу?

Коли фізики спробували врахувати ці наслідки у своїх обрахунках, вони дістали нескінченні результати.

Рішення? Не зважати на них.

Хоча не те щоб не зважати, а радше систематично ховати нескінченні елементи обчислень під ковдру, залишаючи тільки скінченні. Тут прямо-таки напрошується питання: як дізнатися, які саме скінченні частини лишити й чому вся ця процедура взагалі виправдана?

На формулювання відповіді знадобилося багацько років, і Фейнман був одним із членів групи, яка з цим упоралася. Проте впродовж багатьох наступних років, аж до самого здобуття в 1965-му Нобелівської премії він розглядав усю цю роботу як якийсь фокус та вважав, що рано чи пізно буде знайдено більш фундаментальне розв’язання.

Утім, є вагома причина ігнорувати нескінченності, спричинені віртуальними частинками з довільно високими енергіями. Через принцип невизначеності Гайзенберга ці енергетичні частинки до свого зникнення можуть долати лише короткі відстані. Тож як ми можемо бути впевнені, що наші фізичні теорії, розроблені для пояснення явищ на масштабах, які ми наразі здатні виміряти, працюють аналогічним чином і на цих дуже малих масштабах? Що, як на дуже малих масштабах значущими стають нова фізика, нові сили та нові елементарні частинки?

Якби для пояснення явищ на значно більших масштабах, підвладних нашим чуттям, нам було б необхідно знати всі закони фізики аж до нескінченно малих масштабів, фізика була б безнадійною. Для створення хоча б якоїсь теорії чогось нам була б необхідна теорія всього.

Натомість обґрунтовані фізичні теорії мають бути нечутливими до будь-якої нової фізики, що має місце на масштабах, значно менших за ті, для опису яких були розроблені початкові теорії. Ми називаємо такі теорії ренормалізованими, оскільки «ренормалізуємо» нескінченні в іншому випадку передбачення, позбуваючись нескінченостей і залишаючи тільки скінченні, почуттєві відповіді.

Проте одна справа проголосити, що це необхідно. Довести, що це можливо, це вже зовсім інше. На відпрацювання цієї процедури