Читати книгу - "Контрольний укол"

І щоб якось затягнути час, я, ховаючи від нього очі, знову став слухати серце. Потім, попереджаючи його запитання, поцікавився:

— Скажіть, Сергію Митрофановичу, а Ви всі ліки переносите? Гірше після них Вам не було?

— Ні, це ж доктор призначив.

— Ну, буває — не підходять. Або алергія.

— Алергії у мене немає.

— А уколи Вам завжди медсестри роблять?

— Так.

— Просто іноді у хворих бувають вени погані, — пояснив я, — медсестри не можуть влучити, то лікарі роблять самі.

— Ні, сестрички справляються.

— А санітарки як, допомагають Вам?

— Так, ми з Василівною часто розмовляємо. Вона і чаєм мене поїть, і «гусака» вчасно подає.

— Ну, добре, Сергію Митрофановичу, відпочивайте, піду інших хворих подивлюся.

— Дякую, лікарю, що заходили.

Я подивився йому в очі. У них світився якийсь невимовний смуток розставання.

— Нічого, все буде добре, — підбадьорив я його і вийшов.

В ординаторській нікого не було.

«Піду до баби Фросі, чаю її скуштую та заразом розвідаю що-небудь, — вирішив я, — тим паче, що вже сам напросився».

У санітарській було досить-таки затишно. Сині щільні штори, мабуть, принесені з дому, хоч і зменшували й без того маленьку кімнатку, але створювали враження житлового приміщення. Зліва стояла шафа, поряд з нею уздовж стіни був акуратно розставлений прибиральний інвентар. Біля вікна стояв стіл, обставлений стільцями. У кутку справа, поряд з умивальником, розміщувався буфет із столовим посудом. Біля нього над електроплитою чаклувала Єфросинія Василівна. У кімнаті стояв запашний дух.

— Як тут у Вас смачно пахне! — не утримався я.

— Проходьте, Василю Васильовичу, — посміхнулася баба Фрося. — Чай уже настоявся.

Вона поставила чашки на блюдечка, виставила банку з варенням, цукор, масло, домашні булочки.

— Пригощайтеся, докторе.

— Та я… тільки чаю, — пробелькотів я збентежено.

— Ви не бійтеся, все свіженьке, домашнє.

— Дякую, я не боюся.

Побачивши моє вагання, вона взяла ініціативу в свої руки. Розрізала булочку вздовж, товстим шаром намазала масло, поклала зверху малинового варення.

– Їжте, докторе, а то Ви тут зовсім охляли.

Чинити опір було марно. Усі бабусі на світі, напевно, однакові. Моя теж намагалася онука відгодувати. Все зітхала, дивлячись на мене. Я був, як на неї, занадто худесеньким — аж синім.

А чай і дійсно був чудовий, настояний на якихось травах. Я із задоволенням убгав не одну булочку, які мені мимохідь підсовувала моя годувальниця.

— Ви до мене частіше заходьте, не соромтеся. Ось Ігор Петрович, той постійно заглядає, любить мій чайок.

— Дякую. А до Вас всі лікарі заходять?

— Ну, всі, та не всі.

— А Надія Миколаївна, наприклад?

— Ні, Надія Миколаївна — ні. Вона надто погордлива, — баба Фрося спохмурніла, обличчя її стало серйозним. Було зрозуміло, що з лікаркою вони не дружать. Треба у неї про все це якось вивідати.

— А я думав, вона тільки до мене так ставиться суворо, навіть пихато, — закинув я наживку.

— Ось-ось, пихато, — пробурмотіла санітарка і замовкла.

Я злякався, що нічого більше не дізнаюся, але прийом спрацював, і я почув цілу історію.

Надія Миколаївна приїхала на роботу після закінчення медінституту разом зі своїм чоловіком — Риндіним Василем Петровичем, теж лікарем, хірургом, і маленькою донькою. На відміну від свого чоловіка, вона була місцевою і повернулася вже з сім'єю у своє рідне місто. Стали жити в її матері, батько на той час уже помер. А завідувачем терапевтичного відділення був теперішній головний лікар Олександр Михайлович Кучеренко. Це зараз він сивий, статечний, а раніше був парубок хоч куди — високий, красивий, з густою чорною чуприною. Багато хто в нього був закоханий. Добре, що його дружина працювала в іншому місці — в бухгалтерії якогось будівельного управління. Ну й Надія Миколаївна теж не встояла. Чому він віддав перевагу саме їй — одному Богу відомо, адже особливою красою вона не була відзначена. Але є щось в таких жінках — чар, напевно, від якого шаленіють чоловіки. Коротше, спалахнули між ними пристрасні почуття. Любов — вогонь, а чутки — як дим. Розповзлися з язиків на вуха. Дійшли вони й до чоловіка її, працювали-то в одній лікарні. А Риндін — людина добросовісна, ввесь час на роботі пропадав. Хірург він був тямущий, для сім'ї копійку заробляв. Але дружину свою любив. Він з нею по-доброму розмовляв: і виїхати звідси пропонував, і роботу змінити. А вона уперлася: залишуся тут і все. Хоч завідувач їй нічого й не обіцяв. Дружина його, дізнавшись про все, просто замкнулася в собі. От якби вона скандалила, гримала — він би плюнув на все й пішов. А так — не наважувався. Холодна війна в сім'ях продовжувалася десь з півроку. Першим не витримав чоловік Надії Миколаївни. Він подав на розлучення, на розрахунок — і виїхав до себе на батьківщину. Причому, як з'ясувалося потім, з ним втекла, покинувши все, медсестра хірургічного відділення, двадцятирічна Олена Кучеренко, єдина дочка Олександра Михайловича. Це був, звичайно, шок! Такого повороту подій завідувач не чекав. Закоханий тато прокинувся. І незабаром перевівся в іншу лікарню. Чи були у нього опісля якісь відносини з Надією Миколаївною? Напевно, все-таки були, тому що, коли він через декілька років повернувся