Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одного разу — було це десь по двох-трьох тижнях мого побуту на Лубянці — мене покликали знову «на допрос». Та цим разом мої поводатарі привели мене не до Сіґова, а до якогось іншого, куди старшого віком і, думаю, також ранґою, слідчого. Цього слідчого я після того не побачив більше ніколи. Був він у цивільному убранні, дуже поважний, літ коло 50 або й більше, мав сиве, густе волосся й обличчя та маніри дипльомата. Провіривши мої дані і поставивши кілька запитів, у яких не було нічого особливого, він спитав мене потім, чи я маю щось до своїх львівських зізнань додати або від них відняти, чи признаю їх так, як вони написані. На це я сказав, що у Львові я в дійсності ніяких зізнань не склав, бо до ніякої вини не почуваюсь.
— Як то? — спитав здивований слідчий.
— Я працював у редакції «Діла», що було органом Видавничої Спілки тої самої назви, якої членами були визначні громадяни в числі до 100 осіб. Хоч «Діло» стояло на позиціях Українського Національно -Демократичного Обєднання, та партійним часописом воно ніколи не було, поминаючи той факт, що само УНДО не було поправді партією в європейському розумінні, а радше охопленим у відповідні рямки широким національним рухом. УНДО мало завжди поза «Ділом» свої власні пресові органи («Свобода», «Національна Політика»). Та мало того. Спираючись на підтримку більшости членів Видавничої Спілки і своїх читачів, «Діло» мало відвагу протиставитися в останніх роках досить рішуче політиці офіційного проводу УНДО, що повів т. зв. нормалізаційний курс у відношенні до польського уряду, і той курс поборювало в цілій низці статтей. Сам же я активно в політику взагалі не встрявав, бо за важкою працею в редакції щоденника не мав на це й фізичної можливости.
— Що ви, що ви? — перервав слідчий. — Та ж «Діло», як і вся ваша преса там — то були по суті польські агентурні видання…
— Як агентурні? — спалахнув я, бо не міг опануватись. Те «Діло», що за 60 літ своєї праці зазнало стільки переслідувань та конфіскат від польських цензорів (також за Австрії!), було агентурним часописом? То агентурний часопис підпадає на 300 чисел у році 250 разів конфіскаті польської державної цензури, яка завдавала йому такі дошкульні матеріяльні втрати? То агентурний часопис і його друкарню громили кожної осени польські студенти, з’їхавшись по феріях на студії до Львова і розпочинаючи цим свій шкільний рік? То агентурний часопис — — —
— Ви не нервуйтесь! Це все була польська комедія, роблена для замилення очей. Дитяча забавка. А ви скажіть нам спокійно: Скільки тисяч субвенції діставало «Діло» від польського уряду?… Бо ж якусь фінансову підтримку «Діло» мусіло мати.
Почувши це, я в першій хвилині занімів. Всього я міг сподіватися, але не такої нісенітниці, та й не такої образи. Подумавши, я відповів так:
— Тими, хто підтримував фінансово «Діло», були й ви, був Совєтський Союз. Бо Видавнича Спілка «Діла» мала власну велику друкарню, де складалося і друкувалося не тільки «Діло», але й багато інших українських часописів та журналів, без уваги на їх політичні напрямки. Друкарня Вид. Спілки, як кожна інша друкарня у Львові, була торговельним підприємством, обрахованим на дохід, і приймала кожну таку роботу, яка могла принести прихід. І ось у друкарні «Діла» друкувалася між іншими часописами якийсь час також тижнева газета «Воля Народа» під редакцією Косми Пелехатого і Кирила Вальницького, що була попередником пізнішого комунофільського «Сель-Роба». А публичною тайною у Львові було, що ту «Волю Народа» фінансував совєтський консулят. Отже через друкарню Вид. Спілки йшли на підтримку «Діла» гроші ваші, а не польські, яких «Діло» не потребувало. Автім «Діло» від першого дня своєї появи аж до останніх днів стояло у проводі боротьби українського народу проти Польщі, яка старалася нас і наші землі за всяку ціну спольщити…
— Е, яка там була та ваша боротьба проти Польщі — сказав слідчий, очевидно заскочений моєю відповіддю.
— «Діло» було речником тих демократичних сил українського народу, що боролися з польською навалою легальними засобами. Були теж у нас інші сили, що на польські насильства відповідали терористичною акцією. Ні «Діло», ні УНДО, що гуртувало у своїх рядах переважно людей зрілих, старших, вже хочби по складу свого членства в терористичній акції не могло брати участи.
По такій моїй заяві слідчий не сказав уже нічого, може тому, що в кімнату ввійшов молодий, дуже пристойний старшина-енкаведист, убраний в першоклясну уніформу, наче просто зпід голки. Старший слідчий за хвилину вийшов, а молодий звернувся до мене з запитом, хто я, і, почувши моє прізвище, почав українською мовою з найвиразнішим галицьким наголосом:
— А, то ви — Німчук! Довго ми тут па вас чекали, багато про вас чували, і нарешті дочекалися гостити вас у себе. А знаєте, де ви опинилися?
По хвилині:
— Ви там досить написалися і наговорилися проти нас. Тепер говоріть нам тут і не смійте скривати нічого, бо НКВД знає все і перед ним не скриється ніщо! Ми знаємо все і знайдемо своїх ворогів усюди: на землі, на морі, в повітрі і навіть 6 метрів під землею… Ну — говори братчику, чого мовчиш? Говори — ти там нас не жалував! Говори ж тепер тут!
На заміт, що я проти большевиків не вів ніякої акції і не говорив нічого, бо все життя працював тільки на протипольськім відтинку боротьби, він перервав гостро:
— Не плети дурниць! Який там протипольський відтинок боротьби? Знаємо ми добре ту вашу протипольську боротьбу! А от — і він знову перейшов на «ви» — ви скажіть нам, кого то УНДО посилало від себе до нас як звязкового, і хто приїздив з подібною місією з Києва чи Харкова до Львова?
Почувши це, я оторопів,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «595 днів совєтським вязнем», після закриття браузера.