Читати книгу - "Зоряний лицар"

звисав товстий золотий ланцюжок від годинника.

— Це правда, що мій племінник у вас? — запитав відвідувач, змірявши крамаря гордовитим поглядом.

Серце Пройди забилося сильніше. Удача сама йшла до рук.

— То це ваш племінник! Дуже славне хлоп’я, — удавано мекнув крамар.

— Годі. Шибеник, яких пошукати, — посміхнувся пан і нетерпляче додав: — Крім того, я не маю потреби в лестощах. Приведіть сюди хлопця і швидше.

— У мене ваш племінник був під наглядом. Подумати тільки, що могло б з ним статися, якби він не потрапив до мене! Вулиця повна небезпек, — почав примовляти крамар, прикидаючи, як би вставити слівце про винагороду.

— Гадаю, що він потребує прочухана набагато більше, ніж догляду, — неприязно відказав відвідувач.

— Вам видніше, — догідливо хихикнув Пройда. — Але я сподіваюся, ви не забудете про мене й винагородите мене за старання. До того ж треба відшкодувати мої витрати, адже паливода розбив дуже дороге дзеркало.

— Чи правильно я зрозумів, що ти просиш грошей?

Сивоволосий пан уп’явся в Пройду важким поглядом, від якого той відчув себе не у своїй тарілці. Незважаючи на вишуканість манер і украдливий голос відвідувача, у ньому крилася прихована погроза.

— Ну, яка-небудь сотня золотих. Хіба для такого багатого пана це гроші? — пробелькотів крамар.

— Сто золотих? Ти жартуєш! Мій племінник не вартий цих грошей.

— Ви забули про розбите дзеркало, — нагадав крамар.

— У мене закралася підозра, чи не влаштував ти це навмисне, щоб одержати гроші? Судді не люблять викрадачів дітей.

Прихована погроза ставала явною. Пройда ледве не задихнувся від обурення.

— Як ви могли подумати про мене таке! — вигукнув він.

— Думати ніхто не забороняє, але за сотню золотих я готовий відмовитися від цієї думки, — процідив відвідувач.

Пройду пройняв холодний піт. Але ж чого доброго цей пещений хлюст і справді може ні за що ні про що запроторити його у в’язницю. Оце так: збирався одержати великі гроші, а тут зі своїми б не розпрощатися. Крамар бухнувся на коліна і заблагав:

— Пощадіть! Звідки мені взяти такі гроші? Клянуся, у мене й у гадках не було викрадати вашого племінника. Я йому дав притулок, обігрів… А які збитки потерпів! От уже правду кажуть: не роби добра… За що мені така напасть?

— Ну, годі. Гаразд. Цього разу я тобі повірю. Веди сюди племінника й дякуй долі, що легко зійшло з рук, — посміхнувся відвідувач.

Пройда не змусив себе просити двічі й поспіхом кинувся за хлопчиськом. Тремтячою рукою він не відразу зміг уцілити ключем у замкову шпару. Нарешті, відчинивши навстіж двері, він скомандував Глібу:

— Ходімо, там твій дядько прийшов.

— Дядько? Тут якась помилка, — здивувався хлопчик і пішов за крамарем, дивуючись, хто б це міг бути.

Привівши Гліба до крамниці, Пройда відрапортував:

— Ось, здаю з рук у руки.

Гліб здивовано подивився на сивоволосого пана, якого бачив вперше в житті. Тим часом новоявлений дядько не виявив, побачивши хлопчика, ні найменшого подиву.

— Ходімо, — коротко кинув він і попрямував до виходу.

— Ви не мій дядько, — сказав Гліб, не рухаючись з місця.

Пройда захвилювався. Він зволів би, щоб ці двоє забралися звідси та з’ясовували свої стосунки де-небудь подалі.

— Твій — не твій, розбирайтеся в іншому місці. Я зачиняю крамницю. У мене перерва, — пробурчав він, виштовхнувши Гліба на вулицю.

— Хіба ти не хотів вибратися з цієї діри? Я звільнив тебе, так що ж іще? — запитав його незнайомець.

— Так, але…

— Ти турбуєшся про свою подружку?

— Ви знаєте Марику?

— Я знаю, що вона потрапила в кепську історію. У неї знайшли дорогий гребінь і звинуватили в крадіжці. Городовий забрав її до дільниці, — сказав сивоволосий пан.

— Вона не винна. Цей гребінь — мій подарунок. Будь ласка, покажіть мені, де знаходиться дільниця. Я повинен їм усе пояснити, — попросив Гліб.

— Звичайно, для цього я і прийшов за тобою, — посміхнувся чоловік.

Гліб був так зайнятий думками про Марику, що й не подумав запитати, чому ця людина так переживає за них і хоче їм допомогти. Головне було — скоріше звільнити Марику. Відміряючи тростиною кожен крок, незнайомець розгонистою ходою йшов по вулиці.

— Це правда, що циганка — твоя сестра? — запитав він Гліба.

— Так.

— На твоєму місці в дільниці я б про це змовчав. Якщо ти назвеш її сестрою, ніхто не повірить жодному твоєму слову. Скажи краще, що вона твоя служниця. Так усе виглядатиме набагато правдоподібніше, — порадив незнайомець.