Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

ще й з правом торгуватися. Прокинулась одна, як ніч пройшла

Поки наші герої купували сувеніри, Ольга й Ауріка пили вино у барі готельного ресторану на відкритій терасі.

— Ти не знаєш, куди поселили Петра з Миколою? — запитала прекрасна буковинка.

— А навіщо вони тобі? — здивувалася Ольга.

— Микола мені обіцяв дати оливи від опіків.

— Слухай, подруженько, а чи не занадто часто ти цікавишся тим Миколою? Може, вже й запала на нього?

— А якби й так, то що у тому поганого? — парирувала Ауріка, якій була приємною кожна згадка про цього чоловіка.

— Він же майже удвічі старший від тебе, — урезонювала Ольга.

— Мені ж за нього заміж не виходити, — відповіла. І трохи помовчавши, додала. — На жаль.

— Не зрозуміла. Ти що, і заміж за нього б пішла через три дні поверхового знайомства?

— Людину одразу видно. За таким чоловіком я почувалася б спокійно і впевнено, як за кам’яною стіною. Не те, що за моїм колишнім. Ти сама бачила, як Микола повівся з Лідою. Інший на його місці влаштував би скандал. У кращому випадку закатав би сцену ревності. А цей спокійно відійшов убік, ніби так і треба. Зразу видно, що Микола поважає людський вибір, хоч би яким болючим він був для нього самого. А пригадай, хто був душею компанії на кораблику, поки той кобель Серьога не зіпсував усе своїми дурнуватими балачками про СНІД?

— Ой стережися, подруженько, бо після мандрів чекає на тебе жорстоке розчарування! — пророкувала Ольга.

— Це ж яке? — не зрозуміла Ауріка.

— А ось таке: Микола живе у Києві, то й повернеться до себе в Київ. А тобі доведеться повертатися у рідні Чернівці. І повезеш ти туди незагойну рану свого нерозділеного кохання.

— Та вже краще нерозділене кохання, ніж бути покинутою й не потрібною нікому колишньою дружиною, — скрушно відказала карпатська красуня.

Ту розмову перебила Ліда, яка причвалала до їхнього столика. Від випитого спиртного вона ледве трималася на ногах:

— Слухай, шмакодявко! — дихнула в обличчя Ауріці алкоголем. — Тебе мама не вчила, що не можна чужих мужиків красти?!

— Та в гробу я бачила твого Серьогу! — відказала буковинка, яка поруч із дебелою Лідою виглядала дівчинкою-підлітком.

— Мені теж Серьога нафіг не треба! — голосом, від якого і мертвий прокинувся б, продовжувала Ліда. — Але якщо ще раз побачу тебе з Миколою, всі патли повириваю!

— О, прокинулась одна, коли ніч пройшла! — стала на захист подруги колишня дзюдоїстка Ольга. — Протрахала ти свого Миколу. Треба було тоді думати, коли до Серьоги у гречку скакала! А зараз пізно. Завдяки моїй подруженьці, Микола зрозумів, що лише маленькі жінки створені для кохання. А такі дебелі кобилиці, як ти, — для роботи. — І додала: — Затям, якщо бодай пушинка упаде з Аурічиної голови, — матимеш справу зі мною. Я попередила.

Бог сам не їв і вірним не велів

У ніч на Великдень майже ніхто з журналістів не спав. Спочатку вони засідали у барі. А коли перевалило за північ, хтось пригадав, що у Кемері можна спостерігати вогненні спалахи гніву міфічної Химери. Тож і подалися на горішній поверх, де у одному з номерів поселилися разом Микола і Здоровило. На їхньому просторому балконі гулянка не вщухала майже до самого ранку. Молодші колеги раз-по-раз спускалися ліфтом на перший поверх, де цілодобово працював шинквас. Бармени, напевне, стомилися на їхнє замовлення змішувати коктейлі для дам і наливати міцніші речі для чоловіків. На закуску пішли майже усі домашні припаси: сало, ковбаси, підчеревина, які так і не дочекалися освячення у храмі святого Миколая…

А коли ті припаси були з’їдені, десь після третьої години ночі гігант Здоровило заявив:

— Я такий голодний, що аж пуп до хребта приклеївся.

— То замовмо у номер вечерю, — запропонував хтось. — Нам же сьогодні розказували, що така послуга передбачена готельними правилами.

Луганський телеоператор Олексій, який непогано знав англійську, потелефонував на рецепцію. Черговий прийняв замовлення. А потім кілька разів телефонував, щоб перепитати, чи й справді о такій порі постояльці хочуть їсти. Певне, хоч регламентом системи «Усе включено» така послуга передбачена, нею ще жодного разу ніхто не пробував скористатися. Тож спантеличеному портьє довелося спочатку телефонувати додому шеф-кухареві. Потім той видзвонював завідувача складом та буфетника…

Готельна машина нічного харчового сервісу запускалася дуже повільно. Більшість натомлених за день учасників тієї гулянки подалися до себе й поснули…

Нарешті, перед самісіньким світанком, коли надворі вже почало сіріти, тишу напівсонного номера потривожив телефон:

— Вам двох сандвічів вистачить? — запитав голос у слухавці.

— Та неси вже, що є, — гримнув у мікрофон Здоровило: — Бо поки від вас дочекаєшся шматка хліба, з голоду померти можна.

Але й на цьому їхні пригоди не закінчилися. Поки несли замовлені у номер сандвічі, минуло ще не менше години. Тим часом пташиним щебетом і сонячними бризками з балкона до кімнати увірвався погожий великодній ранок.

Хоч за всю ніч наші герої навіть не задрімали, вони так і не побачили Химериного вогню. Бо, як з’ясувалося вранці, балкон їхнього номера виходив на море, а гори були зовсім з протилежної сторони.

На прощу до Миколи-чудотворця

Екскурсію на батьківщину святого Миколи, попередньо намічену на останній день перебування в Туреччині, Шкурланд з Юсуфом затіяли на Великдень лише тому, що у них щось не склалося в програмі. Господарі наступного після «Джастіна» готелю, в якому український прес-десант мав зупинитися аж на три доби, відмовилися селити гостей безплатно. Долари ж, отримані з учасників прес-туру за поїздку в Туреччину, організатори вже встигли розділити між собою. А який, скажіть, дурень погодиться розпрощатися зі своїми грішми, щоб заплатити навіть за учорашнього їхнього власника? Тож довелося поспіхом шукати, куди прилаштувати небажаних