Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга перша"

в коридорі серед стогонів нічної лікарні, прислухалась, як, сховавшись у темряві шаф, санітари пильнують мене, як вони чекають на вирок Лікаря, що намагається додзвонитися моєму батькові.

У списку не було санітарів. У списку не було їхнього Лікаря.

І свинцевим кінчиком кулі я написала «Лікар», щоб, склавши та сховавши папірець, зістрибнути з підвіконня та підійти до дверей його кабінету:

Стук-стук-стук.

— Дозволите?

— Я зайнятий, — сказав він.

Та коли я вже тут.

Розділ 9

— Ти вирішила повернутися? — запитав Лікар.

— На жаль, — сказала я.

— У тебе пістолет!

— У мене пістолет, — кивнула я.

— Ви хворі.

— То давайте лікуватися, — сказала я і почала. — Ви чуєте лише мій голос. Більше нічого немає. Лише мій голос і мій пістолет. Вони такі чудові, що ви не бачите і не чуєте нічого, окрім них. Світ зникає. Тільки мій голос. Тільки він у вашому мозку. Ви будете щасливі. Ви знайдете ясність і зміст. Ви мріяли про сон і спокій. І я зроблю все, щоб вам було добре. Ви чуєте лише мене. Ви чуєте лише мій пістолет. Зараз він вистрелить, і ви відчуєте щастя.

Ні. Я не така страшна.

Я навіть сказала:

— Пробачте, але в мене є аркушик, на якому написано, що я мушу вбити вас.

Тією кулею, якою я написала його ім’я.

А краплиною крові поставити крапочку — його більше немає.

Я вийшла, у лікарняному коридорі не було нікого.

Тільки стогін хворих, які бояться, що вони не божевільні.

І я увімкнула світло. Я запалила всі лампи та відчинила всі двері. Я порозв’язувала паски та вузли і сказала їм:

— Ви вільні. Ви всі можете йти.

Спочатку крадькома, а потім голосно сміючись, спочатку лякаючись роси, а тоді сміливіше вони бігли до волі, вони бігли до любові, вони розбігалися, і я гукала їм навздогін:

— Мерщій! Мерщій! Мерщій!

Як було класно визволяти їх!

І тільки Місяць — сіролиций алкоголік — сказав:

— Негідниця. На цьому світі вистачить тебе однієї.

Так зручно було в нього цілитися, стиснувши пістолет обома руками.

— Бах!

Частина третя
Крихітка йде на війну

Ніч. Знову ніч, знову я сама, і мене ніхто не кличе.

Ніч.

Згаяти її у якомусь Палаці Ігор, а тоді відіспатися в таксі? Та ну! Я не така. Я не можу так.

Мені потрібна м’яка постелька, потрібне ліжечко, під яким спатимуть мої черевики. Я потребую чийогось тепла. І я пішла в бар, щоб знайти там того, хто зможе зігріти мене.

Їх було так багато. Їх було стільки, що хтось навіть міг обрати мене.

— Каву, — сказала я.

— Кава, — сказав бармен.

Я випрямила папірець, поставивши на його ріжечки філіжанки з кавою та порожні келихи.

Мисливці раз, мисливці два, мисливці вісім, дикі пси, люди-пацюки, ожилі мерці…

Як цікаво. Як багато всього.

Мисливці. Хоч бери та викреслюй їх одразу, тих нудних, що їздять на великих сафарі-автомобілях з повними багажниками капканів і сіток. Маленькі офіси, прикрашені головами вбитих ними страховиськ. Шрами і татуювання на їхніх тілах.

Раз, два і вісім. Зовсім однакові.

Занадто багато однакових облич, і я викреслила один рядок. Я залишила для війни із собою тільки двох із них — мисливців раз і мисливців вісім. Ось що вийшло:

«Список Ворогів Крихітки: