Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

class="book">— Один вовк великий, другий менший, — сказав Анрі. — На рись завсігди нападає більший. М’ні це видно по снігу. Доки більший вовк б’ється, менший тупцяє на снігу, але так, щоб його не могли дістати. А вже як рись переможена, як лежить мертва, він стрибає і помагає розірвати її на шматки. М’ні це все видно по снігу. Тіки раз я бачив, що менший теж бився. Тоді там було багато крові, але не рисиної. За кривавим слідом тих дияволів я йшов цілу милю.

У дальші два тижні Вейман зібрав багато нового матеріалу до своєї книжки. Не минало й дня, щоб десь уздовж лінії пасток, які розставив Анрі, вони не побачили слідів двох вовків. Вейман зауважив, що, як і сказав йому Анрі, сліди завжди були в парі й ніколи окремо. На третій день вони прийшли до пастки, що піймала рись. Побачивши, що лишилося від тварини, Анрі почав лаятись французькою й англійською, аж поки не почервонів зі злості. Рись була розірвана на шматки, її шкура майже нічого не коштувала.

Вейман по сліду виявив, що менший вовк чекав сидячи, доки його товариш убивав рись. Він не сказав Анрі, що думає з цього приводу. Але в дальші дні дедалі більше переконувався, що знайшов найдраматичніший доказ своєї теорії. У всіх цих загадкових трагедіях біля пасток можна було угледіти вияви розуму.

Чому ці два вовки не знищували ільку, горностая й куницю? Чому їхня лють була спрямована тільки на рись?

Вейман був дивно схвильований. Він любив диких звірів, тому й ніколи не носив вогнепальної зброї. Чоловік побачив, як Анрі розкладає отруєні приманки для двох мародерів, і від того його обіймав неспокій і сум; і коли день за днем він виявляв, що ці отруйні приманки лишались неторканими, то неабияк радів. Він із великим спочуттям ставився до злодійкуватого героя, що ніколи не проминав ставати до бою з риссю. Вечорами Вейман сидів у хижці й записував свої думки й відкриття за день. Одного разу ввечері він несподівано запитав в Анрі:

— Скажи, Анрі, а тобі коли-небудь було шкода, що ти вбив так багато диких тварин?

Анрі здивовано подивився на нього й похитав головою.

— Нє, я вбивав їх тищами, — сказав він, — і ще не одну тищу вб’ю.

— Але на півночі нашого континенту є ще зо двадцять тисяч таких, як ти. І всі вони вбивають, убивають уже сотні років, та ніяк не можуть знищити дикої природи. Війна людини з тваринами — так це можна назвати. І якби ти міг повернутися сюди через п’ятсот років, Анрі, то й тоді все одно знайшов би тут дике життя. Майже все на світі змінюється, але ти ніколи не зможеш змінити ці майже непрохідні тисячі квадратних миль гір, боліт і лісів. Тут ніколи не прокладуть залізниць, і я дякую за це Богові. От візьми, для прикладу, великі прерії на заході. Там усе ще можна знайти сліди бізонів, але ж повсюди ростуть селища й міста. Ти коли-небудь чув про Норт-Батлфорд?

— Це десь біля Монреаля чи Квебека? — спитав Анрі.

Вейман усміхнувся й дістав із кишені світлину дівчини.

— Ні, це далеко на заході, у провінції Саскачеван. Сім літ тому я ходив туди щороку, щоб постріляти тетеревів, койотів і лосів. Тоді там не було ніякого Норт-Батлфорда, а на сотні миль навкруг розлягалися чудові прерії. Де тепер лежить Норт-Батлфорд, стояла одна халупка, у якій я й зупинявся. У цій халупці жила маленька дівчинка, років дванадцяти. Ми ходили на полювання разом… У ті дні я ще вбивав. Дівчинка іноді плакала через це, а я з неї сміявся.

А тоді поблизу збудували залізницю, потім іще одну, і на місці, де стояла халупка, відразу виникло місто. Сім років тому там була тільки халупка, Анрі. Два роки тому там жило тисяча вісімсот людей. Коли я приїжджав цьогоріч, їх було п’ять тисяч, а ще за два роки там житиме десять тисяч.

На землі, де стояла та халупа, тепер три банки з капіталом сорок мільйонів доларів. Уже за двадцять миль від міста можна побачити заграву електричних вогнів. У місті є коледж. Щоб його збудувати, витратили сто тисяч доларів. Там є середня школа, провінційний притулок, пожежна станція, два клуби, товарна біржа. А за два роки місто матиме трамвайну лінію — подумай тільки: там, де ще кілька років тому вили койоти!

Люди прибувають так швидко, що їх заледве встигають переписувати. За п’ять років просто там, де стояла стара халупка, буде місто на двадцять тисяч жителів. А та маленька дівчинка тепер уже юна леді. Сім’я її розбагатіла. Та це мені байдуже, головне, що навесні ми збираємось побратися. Це через неї я перестав убивати тварин. Їй тоді було лише шістнадцять. Останньою, кого я вбив, була степова вовчиця. І в неї лишилося цуценя. Ейлін узяла його собі й приручила. Ось чому найбільше з-поміж інших диких тварин я люблю вовків. І я сподіваюся, що ці двоє обминуть усі твої пастки.

Анрі втупився очима на нього. Вейман дав йому світлину. На ній була миловида дівчина з глибоким чистим поглядом. Глянувши на неї, Анрі всміхнувся куточками вуст.

— Моя Йовака вмерла три годи тому, — сказав він. — Вона теж любила диких тварин. Але ці вовки… До біса! Вони зживуть м’не, як я їх не вб’ю!

Анрі підкинув у піч дров і почав стелитися на ніч.

Аж от одного дня в голову Анрі прийшла блискуча ідея.

Якось, разом ходячи по лісу, вони