Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

class="book">— Не дорахуєте й до трьох, як він поцілує землю! — і підморгнув на Івана.

Про Іванового суперника знали майже всі присутні: це був мандрівний силач, що з’являвся то тут, то там у Празі. Із-за того й жив, що виступав на побічних аренах. Перед Силою стояв не чоловік, а велет. На руках, на ногах — гори м’язів, а голова ніби вросла у плечі. Іван коло нього виглядав мізерно, як хлопчик. Поклав збоку тайстрину, скинув піджак, сорочку.

Стали один напроти одного, як півні. Суперник простягає руки: на, мовляв, бери! Іван довго не чекав: добре вчепився в залізні руки. Якусь мить потримав його в обіймах. Раптом закинув здорованя на плече. Той блискавично звився через голову — і гепнув на килимець.

— Браво! Бравіссімо! — лементіли дорослі і малі.

Та Іван того не чув. «Ба ци не покалічив чоловіка? За що? За якихось сотню крон? Ба ци й ото заробок такий? Най заклянуться такі гроші!».

Мандрівного силача обережно клали на носилки, що були тут припасені про всяк випадок для інших, і відносили його кудись убік. Вуличні роззяви, для котрих це було звичайним видовиськом, жваво сперечалися, переконували в чомусь один одного. І наче нічого не сталося, хтось гойкнув:

— Браво! Бравіссімо!!!

Вуличні уболівальники раділи. Раділи і торжествували, що нарешті знайшовся той, хто переміг незборимого Вілета. Скільки людей перекалічив, скільки грошей видурив своєю силою!

Гаряча, розбурхана купка людей кричить, свистить, лементує, у такий спосіб висловлюючи своє захоплення і задоволення за відплачені кривди і програші. Ті, що закладали парі, відмовлялися від своїх договорів або подвоювали внесені суми на користь Івана.

Як звільнився від потисків, від поштовхувань та поплескувань по плечах, його взяв під руку середнього росту чоловік. Задоволено потираючи блискучу лисину, шепнув йому на вухо:

— То є, просім, віборне![60]

Панок у пенсне не випускав Іванів лікоть. Випереджав хлопця, намагаючись заглянути йому в очі. Раптом сягнув рукою до кишені. Вийняв звідти хрупкий папірець. І знову зашептав:

— Дуже прошу, не відмовте. То від мене нагорода. Вам вона шкоди не наробить.

Довго ще щось говорив, розмахував руками, креслив на землі якісь лінії, хрести, та Сила ніяк не міг здогадатися, що від нього вимагалося, що йому пояснює оцей охриплий чоловік у пенсне. Той вийняв з кишені блокнот, самописку. На папері швидко побігли букви.

— То, прошу, моя адреса. Завтра чекаю вас дома, — шепнув Іванові на вухо і простягнув руку на прощання.

«Що з тим чоловіком буде? Ба ци не переломив-им щось у нього? Та чи я в тому винний, корінець би ’му висох! Сам напрошувався. За гроші… Поправді, а що би я робив на чужині, якби не мав грайцаря? Може, й сам такі фіґлі витворяв би? Що би повів нянько, якби дізнався, що тут іще платять за розщибанку? І жандарми нічого не кажуть. Самі позирають та сміються. Гей, тут би була воля для Клина!».

Гроші, гроші…

Іванові потрібні гроші. Він відчув це, коли вирушив з дому. Він відчував їхню силу, коли прощався з Прохазкою. Уже має п’ятсот крон. Ні з того, ні з сього. Просто так, ніби найшов їх на вулиці. Виказати Свадебові про них? А, може, назбираю ще більше та зажену няньові? Аби корову не продавав. Та й хліба прикупить собі. А, може, вже братове повернулися? Та вони на боці від нього. Кажуть, брат собі рад, а сестра — собі несла. У кожного є вже свої діти, свої обійстя. Айбо нянька не можна залишати самотнім. На старість треба помочі. Не пустив би мене з дому, як би ’му не треба якусь підпору. Гей, знаю я, нелегко ’му було випровадити останнього пасемка з дому! Вся наша родина держалася при землі від першого коліна…

Та ота бідна нивка висихала, розпорошувалася на ще менші кусники. Бо треба було дітям ділити по дарабчикові. Ота червениця коло хижі мені мала залишитися по няньковій смерті. Так сам повів. Може, Терчина мати щось придасть із свого городця? Айбо й того мало буде, аби чоловік з голоду не помер. Най сам перемучиться якісь літа. Бо на двох нас дуже буде скупо. Айбо так не виживу, як десь. Ото не заробок. Завтра піду на штацію. Або до того залізного склепу. Може, їм треба щось переносити? Нечесний світ, корінець би ’му висох! Продаю руки, і ніхто не лакомиться на них…».

Вступний іспит у Неймана

Онджей Нейман жив на тихій вуличці у досить-таки розкішному двоповерховому будинку з гостроверхою баштою, яку увінчував шпиль.

Нейман усе вже знав про Івана. Так що цього разу Сила був звільнений від найтяжчого вантажу — розповіді про себе.

— Сміливіше, сміливіше, — прошептав Нейман, показуючи на відчинені залізні дверці, що вели в садок.

У спортивному костюмі він виглядав молодо і дещо нагадував того суддю, що бігав за гравцями по футбольному полю. Розчервонілий, бадьорий, рухливий, Нейман дріботів поперед Івана в садок.

Присіли прямо на землю. «Як у нас на полянці… Гей, ба ци виходить на неї Терка косиці лугові збирати? Чи, може, їй, небозі, не до чічок?».

Із землі до сонця, наче зелені промінці, тяглася молода травичка.

Іван неохоче розповів про домівство, про нянька, про братів та сестру.

— І мила дома залишилася?

— Дома, пане, — важко зітхнув Іван та враз згадав