Читати книгу - "Обережно: міфи!"

виявилося? У жодній із цих губерній грамотність не досягає і тієї середньоросійської величини» (там само. — с. 11–12). Воно й не дивно, адже, як наголошує доктор історичних наук Є. Анісімов з Москви, від часів Богдана Хмельницького «Україна пройшла шлях від унікальної демократичної республіки з вільним козацьким населенням до стану звичайної російської губернії» (1989). А насправді — впала ще нижче...

Отак–то «процвітала» наша батьківщина у «братніх» приймах! Цікава деталь: коли у травні 1650 р. Польща, Московія і Туреччина запропонували Хмельницькому протекторат для Української держави і духовенство виступило проти московського покровительства, то «видатний богослов та проповідник» протопоп черкаський Ф. Гурський передрікав (Історія Русів. — с. 142–143), що, оскільки «московські дари суть всі в рогожах (московськими послами були «піднесені подарунки, складені в дорогих хутрах... і в косяках різної парчі та матерії, зложені в кулі рогожані, а скарб, присланий для війська, в бочечках, загорнутих рогожами». — М. Л.), то неминуче і [український] народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він в рогожі і під рогожі. І ці висновки суть вірні і перевищують всіх оракулів світу».

Та невже ж це ті українці, що упродовж століть дивували світ досягненнями в духовності? Ті, що вражали сучасників суцільною освіченістю і незборимою прихильністю до волі та демократії — досить пригадати, що знаменита «Конституція прав і вольностей Запорозького Війська», проголошена в 1710 р. (за 77 років до прийняття американської!) її творцем Пилипом Орликом у день обрання його на Гетьманство, була першою в Європі і передбачала створення в повністю незалежній Україні козацького парламенту! Ті, що, як зазначено у статті, опублікованій в московській «Независимой газете» (Игумен Иннокентий, 1993), ще півтораста літ після «возз’єднання» не допускали на Київську митрополичу кафедру жодного великороса, цим убезпечуючи себе від «проникнення до Київської академії “московського невігластва”»?

Чому таке могло статися? Чи не тому, що після возз’єднання з неосвіченою (за висловом того ж Г. Петровського, «російська неграмотність» була традиційно «охоронювана і насаджувана... урядом»), але надзвичайно агресивною — за підрахунками згаданого історика Р. Пайпса, протягом трьохсот років Росія пригрібала по 80 квадратних миль щоденно — молодою монархією Україна небавом навіть імені свого історичного була позбавлена, а натомість, з «легкої» руки московських дяків, отримала вигадане і принизливе — Малоросія. А в такому разі — що з нього візьмеш: мале, значить, нерозумне, звідки ж тут грамотності взятися? І взагалі, якщо Малоросія, то вже ніяка не Україна, а всього лише малий окраєць (сказано ж — «окраїна») великої «Родіни» — Росії. «Малоросія — голодна і обідрана — славиться як житниця імперії і як найгостинніший край, який все оддає, не пручаючись і не рахуючи, передусім — свої таланти, свою інтелігенцію» — так визначив сутність Малоросії Є. Сверстюк (1989. — с. 117).

Та невже ж так–таки й «не пручалася», невже отак відразу й змирилася з імперським ярмом Україна? Звичайно ж, ні! Противилася, сердега, як тільки могла. Взагалі, наші предки, як наголошує О. Герцен (1907. — с. 129–130), «мучені поляками, турками і московитами, постійно затягувані у війну з кримськими татарами, ніколи не падали духом[22]. Мала Росія, добровільно поєднавшись з Великою, встановила важливі за своїм значенням закони. Цар Олексій звелів їх переглянути; Петро І, прикриваючись зрадою Мазепи, зоставив тільки мариво від тих привілеїв; Єлисавета і Катерина ввели там кріпосне право. Нещасна країна протестувала, та як можна було опиратися тій згубній лавині, яка у своєму русі з Півночі до Чорного моря покривала одноманітним і льодовим саваном рабства буквально все, що носило руське ім’я... Украйну спостигла доля Новгорода і Пскова, але значно повніше...»

За рахунок цілеспрямованого відтоку з України інтелектуально найрозвиненіших міцніла імперія і, відповідно, біднів генофонд власної нації. Оточували турботою і шаною, роздавали чини й ордени, вимагаючи натомість тільки одного: працюйте, передавайте новому «отечеству» все, чим володієте самі, будьте відданими великій, а про свою малу — забудьте! І працювали такі люди, не покладаючи рук, і віддавали все найкраще, чим щедро напувала їх із молоком матері ненька–Україна; чесність, терпеливість, любов і природний хист до праці та знань. І поступово витісняли із пам’яті своє босоноге дитинство серед соняшників, виривали із серця духовну пуповину, що незримо єднала з отчим краєм. Наживали достатки і пиху. А для виплеканих на солодких хлібах імперії дітей їхніх проблеми «малої» вітчизни вже взагалі не існувало — вона була їм майже зовсім чужа...

При цьому російська асиміляція велась і силою. Прикладом силового методу може бути введений у 1933 р. у РРФСР порядок, за якого українцями записували лише громадян, які народилися в Україні. Так, скажімо, на Кубані, наголошує А. Завгородній, «посилено доводилось, що українцем може вважатися лише той, хто народився в Україні, а оскільки Кубань увійшла до складу РРФСР, значить усі — росіяни»[23]. Так і вчинили при введенні паспортизації у сільській місцевості: «всі кубанці були записані росіянами» (Завгородний, 1993).