Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Та недалеко, на пагорбі поруч із селом. Але там болото, його минати треба, гак давати серйозний. Ну, це так по мапі, може, місцеві ще якісь дороги знають.

Їхали далі. Чет намагався триматися трохи позаду, щоб бачити Міру хоча б краєм ока. Він остаточно втратив спокій, зробився якийсь знервований. Прикушував нижню губу і косував на Міру, яка була схожа на хлопчика і на коні трималася так, наче все життя верхи тільки і їздила. Лише кілька білих кучерів, що випали з кашкета, видавали її. Чет відвів погляд, але потім знову дивився на неї, не міг відірватися.

— Я ж сподіваюся, ви теж за Україну? — зненацька спитав Дубківський.

— Що? — не второпала Міра.

— Ну, віддасте скарби на благо нашої Батьківщині?

— Це куди? — з серйозною мармизою поцікавилася Міра.

— Уряду Української народної республіки. Україні дуже потрібні гроші, щоб зброю купувати, щоб не залежати від когось там. То домовилися?

— Домовилися, — Міра кивнула головою і відвернулася, щоб сотник не помітив її зухвалої посмішки. Та її помітив Чет, аж застогнав від надміру пристрасті, яка запалала в ньому пекучим вогнем. Сам відвернувся.

— Що таке, Чете? Тобі погано? — спитала Міра, знову з посмішкою. — Чете? — дивилася на нього, як мисливець на впольовану дичину.

Він мовчав, потім побачив попереду струмочок.

— Коней треба напувати, — сказав і нагнав свого. Всі поїхали за Четом. Воно і дійсно треба напувати, бо спека, їдуть вже давно і самі пити хочуть.

— Холодна вода! — закричав Дубківський, який підбіг до невеличкого потічка в тіні здоровезного дуба.

— Дивно, — сказав Чет, бо помітив, як його кінь, що тільки-но мчав до струмка, почувши воду, тепер задкував від неї, наче чорт від ладану.

— Що дивного? — спитав Дубківський і занурився у струмок з головою. — Ой яка вода смачна! — Пив і пив.

Міра теж зістрибнула з коня, підійшла до потічка.

— Зачекай, — сказав Чет, узяв її за плече, щоб зупинити, і тут же смикнувся, забрав свою руку, наче не Міри торкнувся, а полум’я.

— Що? — Міра подивилася на нього трохи з-під лоба.

— Та коні щось не п’ють, — відповів Чет, почервонів і відвернувся.

І дійсно, всі троє коней тупцювали на місті, але до джерельця не підходили.

— Ой вода яка смачна! А ви чого не п’єте? — спитав Дубківський, який вже напився і зараз вмивався, полоскав голову У воді.

— Та якось не хочеться, — сказала Міра, яка здивовано спостерігала за конями. Перелякані, вони від води задкували, наче від вовка. — Я зараз прийду.

Відійшла до здоровезного, у кілька обхватів дуба, що височів поруч. Сховалася за ним. Збиралася присісти, поставила рушницю поруч. Коли зненацька гілки дерева потягнулися до Міри, схопили, сповили руки, закрили рота, дернові щелепи дерева розкрилися, і Міра зникла в них, як і не було. Коні почали тривожно іржати, бити копитами, хотіли втекти. Чет ледь їх стримав.

— Тихо! Тихо! Тихо! — відвів від джерела, бо там вони чомусь нервували. «Може, що дуб зашумів, заворушив гілками, хоча дивно це було, бо ж без вітру. Спека і тиша, чого ото дубу шуміти? Може, там, на висоті, десь вітер», — подумав Чет і подивився у небо.

— Давай я потримаю коней, а ти піди попий, — сказав Дубківський, який задоволено кректав і крутив мокрою головою.

Чет віддав йому повіддя, пішов до води, а потім різко зупинився. Наче щось згадав. Стояв трохи розгублений, потім повернувся і став дивитися на Дубківського, який тримав коней, намагався їх заспокоїти, а ті тільки більше нервували. Сотник помітив здивоване обличчя Чета.

— Що таке?

— А що в тебе з вухами? — спитав Чет. Бо у Дубківського вуха зробилися великі, як лопухи. Розміром з дві долоні кожне. А то і більше. Здавалося, вони досі збільшувалися.

— А що з вухами? — ніяково посміхнувся Дубківський. Подумав, що це жарт якийсь, бо в нього були акуратні та красиві вуха. Ось його кохана з Охтирки, вона полюбляла за ті вуха покусувати, і то був узагалі рай. Дубківський згадав солодке минуле і замріяний узявся одною рукою за власне вухо. Хотів переконатися — хвилюватися немає чого. Помацав. Посмішка зникла. Кинув повіддя, схопився обома руками за вуха. Коні, відчувши волю, помчали геть. — Господи, що це? — перелякано спитав Дубківський. І далі мацав свої вуха, які не впізнавав. — Що це, Чете? Що це?

— Міро, не пий! — крикнув Чет і побіг до джерела. Міри там не було. Побіг за дуб. Там теж не було. — Міро, де ти? Міро?

Тиша. До джерела підбіг Дубківський, став на коліна, почав роздивлятися себе у воді.

— О Господи! — Вуха були вже як три долоні завбільшки. І дійсно схожі на лопухи. Або на слонячі вуха. Чет бачив слонів у бродячому цирку, який проходив їх краями, втікаючи до Одеси. Потім, кажуть, потрапив у руки до Вовчої дивізії, і не стало цирку. Чета вразила та велика і сильна істота зі смішним шнобелем і царською ходою. Дубківський читав Про слонів у книгах про мандри. Бачив чудові картинки. Вуха! Такі самі!

— Міра зникла! — закричав Чет. — Міра зникла! — Він смикнув затвор гвинтівки і не знав, куди бігти і що робити. Дубківський зареготав.

— Чого смієшся? — вибухнув Чет.

— Я ж читав про це! — аж закричав Дубківський. — Читав!

— Про що?