Читати книгу - "Чарівна діброва"

ворог — німці. Його й Гітлера нестримна воля підбоїв.

Не сидіти було довше в Празі, столиці Чех, студіюючи та політикуючи. По-емігрантськи. Кликала земля. Гнав зов крови. І яскраві картини, яких не забував ніколи: оселі, рідко розсипані по горах і в долинах річок. Їх усього шістсот тисяч, цих карпатців. Полюбив їх, мандруючи горами під час літнього дозвілля. Кликали: прийди! Помагай будувати державу!

Сильніший був той клич, ніж розумові обчислення й міркування. Не міг і не старався йому опертися: ідея вічна і спалахує самочинно — раз тут, то знову там.

Останній поїзд. Тарахкотять колеса по непевному шляху. За кілька годин займуть його мадяри. Їх кілька в поїзді. Пробираються до Хусту. В такт коліс стукотять молоді серця. Швидше б, швидше! Від нетерплячки хочеться кинутись бігцем та навпростець горами. Щоб зібрати таких, як вони, щоб зорганізувати відпір. Час наглить!

Належить до команди Карпатської Січі і несе відповідальність за організацію цієї національної гвардії.

Сходить сонце з темряви. Будується Українська Держава. Тут, за горами, тут, з окраєчка рубіжної землі. Завтра обійме полум’я сусідню Україну, Буковину, всі землі.

О! Яке піднесення, яка візія!

Кольоровий фільм: успіхи й труднощі чергуються. Але це шлях до перемоги. Завтра чехи — браття-слов’яни — засоромлять ніж у спину молодій державі. Яка короткозорість, яка нерозумна заїлість! Нападають на команду Карпатської Січі, облягають січові касарні з намаганням розброїти їх і зліквідувати порив до волі. Так приготовляють шлях мадярам, відвічним загарбникам українських земель. Мадяри, за згодою Гітлера, нападають на новостворену державу й задушують ясне полум’я волі.

Пробираються крізь гори, щоб з гіркотою невдачі винести життя й молоді сподівання. Рветься короткометражний фільм.

Полон. З тюремного вікна приглядається, як мадяри вишколюють своїх рекрутів. Не вміють навіть маршувати, не то держати в руках рушниці. Душу рве питання: чому ми не змогли оборонити нашої молодої держави перед таким нікчемним ворогом?

Як же гірко лягти під колеса історії!

Суховій з мадярських пушт розвіяв по горах наші пісні, наші мрії і біль. Пригасла іскра свободи.

Де ж займеться вона знову? Де запалахкотить нова ватра волі?

* * *

Роки пропливають із сірими хвилями Велтави. Обмиває вона ноги гордим Градчанам, свідкові чеської слави. Тепер тут німці. Плещуть хвилі попід тринадцятьма празькими мостами. Карлів міст. Так часто проходив тим мостом, над яким царює святий Непомук із золотим хрестом, видним здаля. По боках — статуї королів. Але не вони захоплювали молодого мрійника: він кожночасно затримується перед постаттю українського козака. Був, отже, час, коли українсько-козацький нарід був сильний і славний, і честю стало прикрасити славний міст, побудований у п’ятнадцятому столітті, візерунком хороброго вояка. Ця постать вливала подив, будила віру: швидко прийде час, і нарід цей осягне волю.

В ім’я тієї віри — Організація. Треба готуватися до неминучої розправи з червоним сходом. Потайки, в рядах ОУН. Він — крайовий командант. І знову спалахує ватра, і знову ентузіязм. І віра в осяг.

Швидко розвивається стрічка, швидко пробігають події, і люди проходять і відходять, нові сподівання і — провал. І хаос, і упадок Німеччини. Тисячі наших людей гинули під колесами історії. Бо не тільки боролися з обидвома ворогами — німцями й большевиками — але й стали поруч чехів на їхніх барикадах у боротьбі з німцями. Не оглядаючись на минулі події та гіркі порахунки. Текла кров українців на чужій землі, ще одній, на якій будували резистанс. Так згинув Іван, із славного роду Макаренків. І ще, і ще, і більше їх.

Кинув зброю аж тоді, як увійшли на гомінкі бруки Праги війська червоного Українського Фронту під командою маршала Малиновського. Яка іронія долі, які кпини історії! Чехи, що від десятиліть чи й століть дивились на схід, де «Велике Руско», зустрічають цю армію та шаліють від радости. А вони, українці, стоять на хідниках і в перевулках та з-поза мурів розглядають їх, братів, із сумнівом, з тривогою. Не довго тривала радість і не довго довелось сумніватися. Швидко завойовники й визвольники змінились на грабіжників, насильників, і запанував терор.

Тривога. Заарештовано о. Волошина та багатьох старих і нових емігрантів. Вировий кинувся з вікна, щоб смертю уникнути арешту. Знищено всі українські установи, культурні надбання десятиліть. Нова руїна.

Утікав, як тровлений звір, ховався по горищах і пивницях, поночі промандровував дахами й пробігав загумінками. Та — нічого було далі сидіти, нічого дожидати.

Знову — наплечник і нова мандрівка. Скільки ж то мостів доводилось проходити, через які гори й застави прокрадатися! Але вибрався з сітей і був по тому боці — знову Німеччини. Уже тепер тієї, що лежала ниць під походом історії.

Мюнхен і Берхтесгаден. Чудові Альпи. Але не осяює їх полум’я, що колись так освітлювало схили Карпат. Чужі гори. Мандри й походи. І, щоб не дати погаснути животворній іскрі — організація Пласту. Кинувся в неї стрімголов, і нічого вже не бачив поза нею. В організації молоді — майбутнє, — говорив собі.

Вишкільні табори, курси, постійні мандрівки-роз’їзди. Видавничі справи.