Читати книгу - "Кресова книга справедливих"

в районі Гути Степанської, в якій тоді перебувало 5 тисяч осіб. Під час облоги та боротьби, що тривали до 18 липня, загинуло близько 600 поляків.

Станіслав Зелінський з місцевості Чапелька, втікаючи від нападників у напрямку Рафалівки, згубив свою 5-річну донечку. Заплакану дитину в лісі зустріла незнайома українка, потайки її переховувала, а за кілька днів відшукала батька в Рафалівці та віддала йому дочку.

Джерело: L. Karłowicz, Ludobójcy i ludzie..., с. 127 (за книжкою В. Кобилянського W szponach trzech wrogów, Chicago 1988); W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 288–290.

Деражне, ґміна Деражне – містечко, населене, переважно, євреями (до ліквідації гетто в 1942 р.), а також поляками й українцями.

Весною 1943 року члени УПА вбили кілька десятків поляків. У травні від їхніх рук загинув український вчитель Олійник, який закликав до згоди з поляками.

Джерело: J. Turowski, Pożoga. Walki 27 Wołyńskiej Dywizji AK, Warszawa 1990, с. 126.

Дюксин, ґміна Деражне – українське село, в якому проживало кілька польських родин.

Гелена Кшемьоновська-Ловкіс у знаменитій книжці спогадів Wołyń – opowieści prawdziwe (Волинь – справжні розповіді) описує випадки надавання українцями допомоги полякам під час бандерівських нападів на Дюксин, Пеньки Боровецькі (див. с. 75) та інші села в ґміні Деражне.

Вона згадує українця Оверка Талигова з Дюксина, який, всупереч тиску середовища (село було сильним бандерівським осередком) і поставі своєї родини, голосно виступав на захист польських сусідів, зокрема, намагався не допустити до нападу на Радоминку, що лежала поблизу. «Спочатку він мусив приховуватися від власного сина, – пише Гелена Кшемьоновська-Ловкіс, – який хотів його вбити за цю його балачку, а потім приховувався від руських, бо був українцем з бандерівського Дюксина та мав сина-різуна».

Яніна Добжецька, яка з 1940 року була сиротою, 19 березня 1943 року пережила – вдаючи українку – вбивство кількох десятків поляків у ближніх Пендиках. Тиняючись, так само, як її сестра й брат, серед чужих, знаходила притулок і роботу в деяких українців: Петра Онопрійчука, Опанаса, Харити та Олени Варвинової, яка належала до секти штундистів. У травні 1945 року братові й сестрі Добжецьким, які, втікаючи з Дюксина, добралися до Клевані, допомогла дочка Варвинової, Ярина: «вона сказала дітям, як повинні доїхати до Рівного, як знайти дядька й тітку. Купила їм квитки, відвела на потяг. Остання доброзичлива українка з рідного Дюксина».

Джерело: H. Krzemionowska-Łowkis, Wołyń – opowieści prawdziwe, Janów Lubelski 2003, с. 19–36.

Злазне, ґміна Деражне – українське село, в якому проживало кільканадцять польських родин і, до 1942 року, єврейських.

У березні 1943 року на жительку колонії Клин Ставецький Момотку, під час втечі до Янової Долини, напали члени УПА, покалічили її та кинули до ями за стодолою. Власниця стодоли, українка, витягнула важкопоранену жінку та перевезла її на другий берег річки Горинь у напрямку Янової Долини, завдяки чому полька врятувалася.

Джерело: L. Karłowicz, Ludobójcy i ludzie..., с. 84 (за свідченням Мечислава Ґавла).

Кам’янка, ґміна Людвипіль – німецька колонія, а після виїзду в 1940 році німців до Рейху – українсько-польська.

У липні й серпні 1943 року члени УПА вбили близько двадцяти поляків.

Місцеві українці, брати Олександр, Макар і Прокіп Майструки, допомогли врятувати багатьох польських мешканців Кам’янки та сусіднього Городища, остерігаючи їх про небезпеку й надаючи допомогу. 23 липня 1943 року до Прокопа Майструка прийшло десятьох членів УПА з наказом вбити всіх поляків у Кам’янці. Відтягуючи час, він їх пригостив, а в цей час його дружина попередила потенційних жертв, завдяки чому поляки, які ще проживали в Кам’янці, зокрема, родина Баґінських, встигли втекти до лісу і в поле, після чого виїхали до Костополя та Березного.

Українці з Погорелівки, Шрамко та Грицько Опанас, возом відвозили поляків-утікачів, за що членами УПА були повішені в стодолі. Подібна доля зустріла українця Ничипора з Кам’янки, який остеріг польські родини Файферів, Міллерів та Созанських, а сім’ю Ґдовських відвіз підводою до Костополя – він був вбитий разом з 5-особовою родиною.

Джерело: J. Bagiński, Byłem świadkiem, „Na Rubieży” 1995, № 11, с. 7; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 264–265; E. Gross, Zbrodnie Ukraińskiej Powstańczej Armii, Głogów 1999, с. 80.

Липники, ґміна Березне – польська колонія.

Уночі 26 березня 1943 року озброєні групи УПА з усіх боків атакували колонію, в якій сховалося багато мешканців з навколишніх місцевостей. Незважаючи на зусилля місцевої самооборони, загинуло близько 180 осіб.

Евеліна Баґінська, яка в результаті нападу втратила зір, через багато років розповідала, як, утікаючи разом з двома малими дітьми, розпізнала між нападниками свого сусіда-українця. «„Що вони вам зробили? Адже це малятка! Одному два роки, другому нема навіть року! Даруйте їм життя! Мені вже все одне, я втратила очі, мене ви можете вбити... але пощадіть дітей”. [...] Я не могла повірити в те, що досі живу, а наді мною, над краєм рову, стоїть і співчутливо говорить давній сусід, а зараз командир банди вбивць, які бігають полями й багнетами добивають лежачих поранених поляків. [...] Я думаю, що в цьому українцеві – затятому шовіністові, засліпленому безглуздою ненавистю до поляків, – на мить відізвалася звичайна людська совість, якою Бог обдарував усіх людей.

[...] Коли настав день, мій чоловік, після довгих пошуків, знайшов мене на дні рову. Він забрав нас до лікарні в Березному».

Джерело: E. Hajdamowicz z d. Bagińska, Moja ostatnia noc w Lipnikach – byłam świadkiem, „Na Rubieży” 1994, № 8, с. 23.

Малинськ, ґміна Березне – колонія зі значною перевагою польського населення над українським.

На початку 1943 року українець, солтис українського села Боронне, попередив Павла Боруту, який був вчителем у Малинську й Боронному, щоб той не користувався пропозицією переховуватися в