Читати книгу - "Бацила карбоната"

пезет, яка буде негайно видана кожному, хто дасть поліції відповідні відомості.

Надзвичайний уповноважений державної поліції

Алонсо Моеха».

— Як бачиш, Олесю, війну мені оголошено не на життя, а на смерть, — пролунав спокійний і трошки насмішкуватий голос Сивого Капітана. — Мушу все ж таки віддати належне державній поліції та її кращому детективові Алонсо Моеха. Вони рекордно швидко встановили моє справжнє, багатьма забуте, ім’я. Так, усе це вірно. Я — Ернан Раміро. Все вірно — крім одного. Я ніколи не був державним злочинцем і не пам’ятаю за собою жодного державного злочину… якщо не рахувати моєї відмови працювати для фалангістського уряду…

— Оце і є головний з ваших злочинів, Капітане, — відгукнувся з-за штурвала Валенто Клаудо. — Бо яка б не була решта, їх усі вам простили б, коли б не було цього.

— Так. Ти правий, Валенто. Ну що ж, на війні як на війні, каже старе прислів’я, — гірко посміхнувся Сивий Капітан. — Тим більше, що у нас самих є досить важливі справи, які ми мусимо розв’язати і закінчити якнайшвидше. Досить про це. Олесю, поклич Марту і приходь з нею разом до моєї каюти. Я чекатиму там на вас. Є важлива справа, яку мені треба обговорити з вами. Прийшов час діяти, і від цього залежить чимало, — зокрема — для її батька!

Розділ дев’ятий
ДВОЄ ПІДЛІТКІВ

Шумні і галасливі центральні вулиці Столиці. Люди поспішають по тротуарах, невгамовний потік перехожих ллється по широких вулицях. Хіба є час помічати щось, поспішаючи? Хіба здивує тут перехожого залита золотом форма гоноровитого офіцера іберійської армії? Хоч би як високо він підносив голову, хоч би як покручував вуси та гордо тримався за ефес срібної шаблі, — все це не цікавить нікого. Для офіцера тільки й залишається насолоди, що оглянути себе з ніг до голови у дзеркальній вітрині великого магазина, підкрутити ще раз вуси та грізно подивитися на кількох солдатів, що проходять біля тротуару. Чи досить поштиво вони повертають до нього голови, чи бездоганно підносять руки до кашкетів?

І раптом офіцер не стримав задоволеної посмішки. Назустріч йому ішло двоє підлітків: юнак і дівчина, зодягнені у форму ЗФМ — загонів фалангістської молоді. Чорні берети з золотими фалангістськими значками, захисні сорочки, підтягнений вигляд — все це радувало серце офіцера. А коли підлітки ще й завзято відкозиряли йому, приклавши праві руки до беретів, офіцерське серце і зовсім розтануло. Він відповів на урочисте вітання і додав захоплено, хриплим, басовитим голосом:

— Молодці! Прекрасний вигляд!

— Еввіва каудільо! — чітко і ясно відповіли підлітки встановленим офіціальним вітанням.

Хтось з перехожих озирнувся: знов еввіва, знов каудільо? А, це ребята з ЗФМ? То хай собі вигукують, не треба й придивлятися. Це такі хлопці, що можуть прив’язатися за непоштивий погляд. Далі, далі від цих скажених цуценят фалангістських собак!

А підлітки йшли собі тротуаром, немов не помічаючи насторожених поглядів перехожих. Вони жваво розмовляли, дивилися на вітрини магазинів, сміялись, не забуваючи про потребу козиряти кожному зустрічному офіцерові.

Стрункий кароокий юнак час від часу схиляв голову до своєї золотоволосої супутниці з ясними синіми очима і щось швиденько шепотів їй. І щоразу вона ледве стримувалась, щоб не пирснути з сміху. А потім вона робила навмисно серйозне обличчя, хоч це в неї виходило і не дуже вдало, і суворо казала:

— Досить, Алексо! Це стає просто неможливим. Згадай про свій одяг.

Але в її синіх очах стрибали веселі вогники, що дивно протирічили суворості голосу. Юнак мовчки виструнчувався — якраз вчасно, бо назустріч ішов уже якийсь офіцер. Їх у цій частині міста була безліч. Відкозирявши офіцерові, юнак знов шепотів щось супутниці, і вона знов удавала, що сердиться. А сміх, нестримний юнацький сміх, здавалося, сам випорскував з її очей.

І все ж таки, дедалі дівчина більше серйознішала. Ось вона лише посміхнулася, і юнак ураз спинився, бо відчув, як дівчина рішуче взяла його за руку. Вона виразно і серйозно сказала йому:

— Слухай, Алексо. Я дуже люблю жарти і охоче сміялася з твоїх дотепів. Але всьому буває межа. Невже ти забув про наше завдання? Забув про небезпеку? Хочеш провалити справу?

Юнак зашарівся. Так, дійсно, він надто розійшовся. Почасти в цьому була винна і його сувора супутниця. Вона так весело сміялася, коли він жартував. І йому було дуже приємно розважати її своїми дотепами. Більше цього не буде.

— Ходім далі, Марто, — відповів він з винуватим виглядом. — Я обіцяю тобі, що все буде гаразд.

Вони пішли. Деякий час ніхто з них не розмовляв. Олесь (адже це був він) зосереджено думав про щось. Марта два чи три рази поглянула на нього і непомітно посміхнулась: такий він був поважний у формі ЗФМ. Мимоволі вона кинула погляд і на своє відображення в вітрині, повз яку вони проходили. Непогано вигадав Клаудо! Це ж він порадив використати цю форму, кажучи:

— Коли ви будете зодягнені, як оті пихаті стручки, до вас, напевне, ніхто не причепиться. Тільки пам’ятайте: козиряти офіцерам. І все буде добре.

Валенто Клаудо не помилився. І все ж таки, почуття небезпеки не зникало ні в Олеся, ні у Марти. Зокрема тепер, коли вони вийшли з центральної частини і наближались до робітничого кварталу. Тут зустрічні з неприхованою злобою поглядали на їх форму, яка поволі переставала бути захисною в цьому районі.

Нарешті, Марта знайшла вихід. Вона повернула за ріг, озирнулася: чи не дивиться хтось на них. Ні, це був тихий, спокійний провулок. Лише десь вдалині йшла якась жінка.

Тоді дівчина рішучим жестом зірвала з своєї голови берет з фалангістським значком і подала його Олесеві:

— Сховай його в кишеню, а