Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

страшне. Нарешті я пробурмотів: «Однаково, хай уб'ють! Мені треба знати правду, що з моїм батьком, з матір'ю…» — «Однаково… Однаково! — перекривив мене Ата. — Ач який хоробрий знайшовся! Що ти зробиш, якщо я не відпущу тебе?» — «Піду так!» — відповів я. «Станеш дезертиром? А ти знаєш, що тебе чекає, якщо спіймають?» Азіз-бей ходив по кабінету з кутка в куток. Потім він зупинився. «Отже, ти надумав твердо — будь-що їхати додому, в Стамбул?» — «Твердо, — відповів я не вагаючись. — Я повинен знати, що з моїми батьками…» — «Настав вуха і слухай: вибери собі турецьке ім'я, я випишу документи на нього. У тебе на лобі не написано, що ти вірменин. Їдь у Стамбул, довідайся про батьків і, якщо знайдеш собі надійну схованку, не повертайся — чекай кінця війни. Не триватиме ж ця проклята війна довіку… Якщо не знайдеш, приїжджай назад. Доки я тут, ніхто тебе й пальцем не посміє зачепити!..»

Днів за два після цієї розмови я залишив ізмірську казарму, маючи в кишені відпускні документи на ім'я молодшого офіцера Алі Фікрета, сів на пароплав і вирушив до Стамбула. Офіцерські патрулі двічі перевіряли мої документи і не знайшли в них нічого підозрілого.

Діставшись до містечка Бебека, я кинувся бігти додому. Серце в мене закалатало, коли я відчинив хвіртку і зазирнув у сад. Там були чужі люди. Відступати було пізно, мене побачили, і, щоб не викликати підозри, я спитав, чи не можна найняти тут кімнату. «Ні, пане офіцер, не можна, — відповіла літня жінка і додала: — Ми самі недавно живемо тут».

Мами тут нема… Що з нею сталося? Хитаючись, мов п'яний, я тинявся по набережній, доки не згадав про дядька Яні, приятеля мого батька, веселого грека, що мав невеличку кав'ярню на березі моря. Батько любив посидіти в нього, інколи брав і мене з собою.

В кав'ярні нікого не було. Сам дядько Яні, в білому фартусі, в сорочці із закачаними по лікті рукавами, куняв за стойкою. Я сів за столик. Дядько знехотя підвівся і підійшов до мене. «Що хочете, пане офіцер, кефалі чи скумбрії?» Він мене не пізнав у військовій формі. «Дядю Яні, невже ви не пізнаєте мене?» — «Жюль! Невже ти? Як ти опинився тут?» — «Дядю Яні, де мої батьки? Де мама? Чому в нашому будинку живуть чужі?» — «Ох, важке запитання ти задаєш мені, синку! — Дядько Яні зітхнув. — Місяців зо два тому жандарми привели сюди твого батька в наручниках, — вони хотіли, щоб добродій Сар'ян вказав місце, де закопано скарб. Його жорстоко били, але він нічого не сказав їм, а може, ніякого скарбу й не було, — жандарми вигадали… Потім забрали твою матір, відвезли її з батьком на станцію Скутарі, там посадовили всіх вірмен у товарні вагони і повезли кудись, — куди, ніхто не знає… Будинок ваш пограбували, згодом туди переїхав якийсь чиновник зі своїм сімейством…» Дядько Яні замовк і одвернувся…

Вкрай приголомшений усім почутим, я коротко розповів йому, як дістався до Стамбула. «Бач, синку, повертатися тобі в казарми небезпечно, — невесело сказав він. — Сьогодні командиром у вас добряга, а завтра на його місце пришлють звіра. Моя тобі порада — переберись до сусідньої Болгарії. Болгари вірмен не скривдять… Поживеш у мене кілька днів, а там подумаємо — може і знайдемо вихід».

Десять днів жив я в будинку дядька Яні. Дружина його, Софія, годувала і поїла мене, робила все, щоб я не сумував, добула мені десь французькі книжки. Якось увечері дядько Яні сказав, що познайомить мене з одним контрабандистом. Це хоч і турок, але людина чесна і надійна. За певну плату він обіцяв переправити мене в Болгарію.

В Болгарії мені довелося жити до кінця війни. Працював я де попало, навіть вантажником був у Варненському порту. Потім переїхав сюди, у Францію. На щастя, мій батько був далекоглядна людина — поклав у французький національний банк значну суму на моє ім'я. Ці гроші дали мені можливість закінчити Сорбонну. Ще студентом я активно співробітничав у газеті «Парі суар» і, поєднуючи навчання з практикою, став згодом журналістом.

— Так, нелегке життя ви прожили! — сказав Василь, відчуваючи ще більшу симпатію до Сар'яна.

— Що й казати!.. Але я розповів вам усе це не для того, щоб викликати у вас співчуття, а для того, щоб довести просту істину, яку досі багато хто не розуміє. Фашизм — страшне явище нашого віку. Звіряча ідеологія його зароджується і розвивається паралельно з нестримним шовінізмом, а згодом перше поглинає друге. Якщо люди хочуть зберегти нагромаджену віками культуру, якщо їм гидко стати подобою печерної людини, вони повинні самовіддано боротися з фашизмом, перетинати дорогу фашизмові всіма можливими засобами, — інакше буде пізно. Іноді мені робиться страшно на думку, що фашизм переможе. Мені шкода чудової Франції, яка стала другою моєю батьківщиною, мені болить серце за все людство!..

Журналіст замовк. Василь, звичайно, цілком поділяв його погляди і почуття. Однак з обережності мовив, наче роздумуючи:

— Ви, певно, маєте рацію. Але я ділова людина, байдужа до політики… Мені важко міркувати про такі складні речі і тим паче розібратися, з ким і як треба боротися…

— Усі так кажуть, доки ця політика не схопить їх за горло! — різко сказав Сар'ян. — Вам, слов'янинові, а тим більш словакові, слід бути особливо пильним. Не хочу бути пророком, але майже певен, що німецький фашизм перший удар спрямує на вас, щоб відкрити собі шлях до багатств Росії!

— Французи не допустять цього. Ви забуваєте, що Франція наша союзниця.

Журналіст мовчки покивав головою.

Пролунав дзвінок. Повернулася Ліза, і Василь відрекомендував їй Сар'яна.

— Дуже рада познайомитися, мені чоловік розповідав про вас! — сказала Ліза. — Зараз приготую що-небудь, ми разом повечеряємо.

Але Сар'ян, пославшись на те, що його дружина вдома сама, відмовився од вечері.

— Я й так засидівся у вас, розповідаючи вашому чоловікові дуже нудні історії!

Коли журналіст пішов, Василь сказав Лізі:

— Він не тільки приємна, але, по-моєму, й надійна людина. Чимало вистраждав на своєму віку і дуже правильно оцінює небезпеку фашизму. Нам треба зблизитися з ним!..