Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

за № 354, коричневий зошит і обласна газета.

— Ти не стомився? — несподівано запитав Денис, здогадуючись, що Євген мало спав цієї ночі.

— Чи вперше? — стенув Тополюк плечима. — Апостолов сказав правду: о дев’ятій вечора він повернувся з тренування і вже не виходив з квартири.

— А Біронський вийшов о десятій прогулятися перед сном. Мати наказала взяти ключі, щоб не будив їх. д вранці приготувала сніданок і пішла на роботу, не заглянувши до його кімнати. Вважала — спить Ігорок. Батькові теж пізніше вставати, отож не тривожились, поки та жінка… Його вбили між двадцять другою і двадцять третьою годинами якимсь тупим предметом, схоже, молотком, — повідомив слідчий факти, які, звичайно, встановила експертиза.

— Значить, він одразу подався до схованки, — зробив висновок Євген.

— Виходить, відразу, і хтось знав про неї, чекав там на нього, — додав Денис. — На пляшках і меблях, на цьому зошиті відбитки пальців Ігоря, Шейченка і ще однієї особи. Біронського — свіжі. На тому аркуші — відбитки зовсім інші. Думаю, у схованці невідомі відбитки — Апостолова. Врешті, перевіримо. А на аркуші…

— Може, вбивці?

— Можливо, — Бухов посунув до Тополюка газету. — Почитай на останній сторінці.

Євген уважно подивився: програма телебачення на сьогодні й на завтра, які картини демонструються в кінотеатрах міста, чотири некрологи. Ага, другий: «Колектив міжміської телефонної станції висловлює співчуття телефоністці Шейченко В.М. з приводу тяжкої втрати — трагічної смерті її сина Віталія». І під ним: «Вчителі та учні середньої школи № 37 глибоко сумують з приводу трагічної смерті учня Віталія Шейченка і висловлюють співчуття рідним і близьким покійного». Проте, мабуть, не некрологи засмутили слідчого, який знав про загибель десятикласника раніше.

Бухов поклав долоню на коричневий зошит.

— А тут, Євгене… — сумовито почав Денис і запитав: — По-твоєму, що, га?

— Пісні, напевне, непристойні.

— Вирок.

І хоч мовив слідчий неголосно і розчаровано, а пролунало наче постріл.

— Вирок? Кому? За що?

— Ознайомся. Ти ще з таким, либонь, не зустрічався, — і неохоче прийняв долоню з зошита, мовби не хотів розкривати його секрету, але доводилось.

Тополюк перегорнув палітурку. На першій сторінці залисніли чорне велике R, пронизане червоною ламаною блискавкою. Під ним великими і гострими, ніби колючки, літерами — готичним письмом, написане слово «Рейдери». Все намальовано фломастерами ретельно і старанно. На наступній сторінці знову напис червоним чорнилом і готичним письмом:

«НАШЕ КРЕДО

1. Стати фізично сильними і позбутися почуттів страху, жалості й любові.

2. Всі засоби — варті мети, яку б ми не визначили собі.

3. Пам’ятати: життя — це постійна боротьба, і той у ній перемагає, хто хитрий, підступний і жорстокий.

4. Добре поводитися вдома і в школі, брати активну участь у шкільних заходах.

5. Товаришувати лише з тими, хто нам підходить по духу і стане в пригоді.

6. Нікому не прощати образ і не кидати рейдера в біді.

7. Будь-якою ціною завойовувати авторитет, повагу і визнання.

8. Йти до власного добробуту шляхом патріотизму і відданості.

9. Слово — для віслюків, діло — для себе.

10. Дружба і щирість — фата-моргана. Головне: ти — мені, я — тобі».

— Ну й ну… — Євген вражено покрутив головою. — Оце-то життєва позиція в сімнадцять років! А звучить наче з чужого голосу. І суперечностей багато в цьому «кредо».

— Помітив? — Денис примружився.

— Авжеж. Згадай-но наші розмови з їхніми батьками. У «кредо» є сентенції сімей трійці. Правда, тут вони висловлені відвертіше. — Тополюка гнітила та відвертість.

— Вірно, Євгене, і водночас діти ростуть не в лісі, — гірко зауважив Бухов. — їхнє «кредо» — тривожний симптом. Адже у нас не перевелися блат, перекручення, спекуляція, хабарництво, бюрократизм, кумівство, демагогія, різні відхилення. А сучасні діти не дурні. Ще додай щоденні «голоси» з того боку, які вони слухають, ваблені музикою, закордонні дрантя і кіно, а духовного, громадського імунітету з певної частини молоді проти цього — пшик. Його не дав формалізм у вихованні, а деякі батьки сушать мізки, аби жити не гірше, ніж сусіди. Ет, що я тобі пояснюю! Ти це теж добре знаєш.

Знай, безперечно, але слухати було прикро, ніби Євген особисто винен у недоліках і прорахунках. Він перегорнув сторінку. Посередині напис чорним фломастером — «Повідомлення рейдінформбюро», а під ним дрібнішими літерами — «Операції, тренувальні рейди за манекенами». Що за чортівня? Капітан здивовано глипнув на слідчого. Бухов уважно стежив за виразом його обличчя.

— Далі, далі читай, — нагадав йому Денис.

А далі йшли нотатки з датами. Євген читав і не вірив, але в руках зошит і власні очі бігали по синіх рядках літер… Ось кілька записів:

«12 вересня. Радгосп «Вперед». Розрізав Кульській Ларисці плаща за «дурня» (обізвала 5-го). Після обіду пішов дощ, і вона одягла його. Сміялися не всі. Я запропонував їй свій. Відмовилася, сучка, наче здогадувалась, чия робота. Натягла мішок і до вечора у ньому рвала яблука, схожа на біженку. ШЕЙХ.

17 вересня. Вкрав у Славка Нечая окуляри, і його поставили носити ящики. А коли батьки привезли йому нові, я підкинув старі і роздзвонив, що він навмисне їх сховав, щоб не лазити по яблунях, і зажадав розгляду його вчинку на зборах. Нечаю добряче перепало, запам’ятає, хто саме з «гнилим душком». БІРОН.

5 жовтня Ура! Ми вдома! Відбули каторгу! Привезли з радгоспу смердючі грамоти за ударну працю. І сьогодні після тренування був рейд за манекенами[4]. На вулиці Гонти один трапився. Спробував на ньому кидок убік з викручуванням ліктьового суглоба. Вдалося: манекен дуже кричав. АПОСТОЛ».

Тополюк з обуренням прочитав «повідомлення» Бірона про дзвінки до