Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

аби який запізнілий гуляка раптом не вискочив з мороку під колеса. На задньому сидінні дрімали дружина й син. Та досить було Віктору Леонідовичу стиха промовити: «А ось вже й наша вулиця», як вони й проснулися.

— Приїхали!.. Приїхали!.. — сонним голосом загаласував Петрик і, припавши лобом до скла, запхикав: — Тем-но-о… Я нічого не бачу… Де ж наша вулиця?..

На крутому повороті машина освітила фарами всю вулицю, і Петрик раптом не то захоплено, не то злякано вигукнув:

— А он дерево… Йде!

Батько з несподіванки різко загальмував.

— Ти — чого? — хитнувшись вперед, запитала дружина.

— Так Петрик загаласував: «Дерево йде!» Я зопалу не розібрався, хто йде, і на всяк випадок натис на гальма.

— Іде!.. Іде!.. — млинком вертівся на сидінні хлопчик.

— Подумав би краще, сину: як це дерево може йти? — з м’яким докором запитала мама. — І взагалі, несподіваними вигуками ти збиваєш тата з пантелику, а йому потрібна пильність за кермом.

— А дерево все одно йшло, — ображений, що йому не вірять, вигукнув син. — Як ми на ногах ходимо, так воно на коріннях.

— Ти хоч усвідомлюєш, що говориш? — вже сердито поспитала мама. — Ти спиш, і тобі сниться дерево, що йде. Проснись!

Тим часом Віктор Леонідович дав задній хід. Через кілька метрів він зупинив машину так, що фари освітлювали поворот вулиці. Всі вийшли з машини. Перед ними у світлі фар лежало дерево.

— Вирване з корінням, а листя ще зелене, — здивувалася мама.

— Липа… — придивившись, констатував Віктор Леонідович і, невідомо до кого звертаючись, вигукнув: — От варвари! Останню живу деревину на нашій вулиці згубили!..

Ще три дні тому, як вони збиралися в подорож на вихідні, липа і справді зоставалася останнім живим деревом на їхній вулиці з таким поетичним йменням — Світанкова. А росло їх донедавна на Світанковій кількасот. З обох боків вулиці вишикувались вони рівними рядами, наче на параді чи яких оглядинах — одна одної краща. А живучі були, а витривалі! Щоліта в липні місяці, що носить їхнє ймення, — як тільки-но липи вкривалися запашним цвітом, вуличани з целофановими торбами в руках накидалися на них нестримними ордами. Патрали той цвіт, як дармових гусей скубли. Чи мешканці Світанкової поспіль були знервованими (відвар з липового цвіту використовують і як заспокійливий засіб), чи той цвіт вони вважали панацеєю від усіх хвороб, чи мода на них діяла, — а нині так модно сушити різні рослини й лікуватися ними від різних болячок, здебільшого просто уявних, — чи ще щось впливало, а тільки липам таки добряче перепадало. Налякало збирачів і застереження газети, що ті липи, котрі ростуть в місті й особливо понад дорогами, накопичують у собі чималі запаси свинцю та інші не бажані для людського організму елементи періодичної системи Менделєєва. Збираючи цвіт, точніше, рвучи його з листям, вуличани відчахували гілки (особливо з вершків, куди не просто було дістатися), і після їхніх набігів липи стояли, як після доброго смерчу, — покуйовджені, покалічені, покручені, з обірваним листям і зломленими верховіттями. Взимку дерева нівечили снігозбиральні агрегати — згортаючи сніг і вантажачи його на машини, збивали кору на стовбурах і бруньки на гілках, та й самі гілки ламали. Та понівечені липи наперекір всьому трималися. А цієї весни з липами трапилось щось незбагненне — дерева не зазеленіли. Спершу грішили на холода (весна видалась пізньою), чекали: ось потепліє, і на їхній вулиці оживуть липи. Лише в кінці травня нарешті прошуміли теплі дощі, дерева дружно вбиралися в зелені шати, і тільки липи на Світанковій стояли скелети скелетами — чорні, голі, мертві, сумні. Вже й червень кінчався, а липи все ще були без єдиного листка. І тоді стало зрозуміло: дерева не проснулися після зими. Яких тільки гіпотез не висували з цього приводу, навіть вбачали вплив космосу. А все виявилось значно простішим. Зима того року була затяжною, сніжною. Аби не сколювати полій — справа то копітка, тротуари посипали сіллю. Вона дешева, шість копійок пачка, а лід на тротуарах під дією солі швидко танув. Це й стало причиною загибелі лип. Як показали лабораторні дослідження, сніг увібрав згубні для рослин хлориди солі, котрі, потрапивши із талою сніговою водою в ґрунт, були всмоктані коріннями дерев. Це був такий удар для лип, від якого вони більше так і не проснулися. Вціліла на Світанковій всього лише одна липа. Вона довго хворіла і тільки в кінці червня сяк-так зазеленіла. Але і їй не пощастило: комунальники заходилися рити траншею на Світанковій, екскаватор, певно, і вирвав останню липу. Ось чому вона лежить на тротуарі.

Так міркував Віктор Леонідович. І разом з тим, десь у якомусь там закапелку душі, ще не захаращеної звітами і рапортами, відчув і свою вину. Річ у тім, що посипати тротуари сіллю, аби позбутися полію, формально заборонялося, але він, будучи відповідальним за чистоту вулиць, вдавав, що не бачить того порушення. (Своєчасно і швидко прибрані вулиці давали йому змогу теж своєчасно і швидко рапортувати про «успішно проведені заходи», а це в свою чергу приносило чималі дивіденди — начальство любить тих, хто своєчасно рапортує про досягнені успіхи!). Тож, не знаючи, як виправдатись, бодай і перед самим собою, Віктор Леонідович і буркнув на адресу тих, хто рив траншею:

— Варвари! Останню деревину згубили! — і пригрозив невідомо кому кулаком. — Я цього так не залишу!

— Липа сама хоче втекти з нашої вулиці, — тримаючись за мамину руку й лякливо озираючись на темінь, вигукнув Петрик.

— Не верзи дурниць! — перебила його мама. — Хіба ти не бачиш, що липа лежить тільки тому, що нехороші дяді, риючи траншею, вирвали її, нещасну, з корінням.

— І неправда! Вона почула, що ми під’їхали, і швидко лягла, — не погоджувався з мамою син. — Щоб ми не бачили, що вона йде. Щоб подумали, що вона просто лежить. А ми поїдемо, вона й піде.

Тієї ночі Петрик довго не міг заснути, перевертався, пхикав. Мама заходила до нього в кімнату і питала:

— Ну чого тобі? Ти даси нам