Читати книгу - "Фосфорна квітка"

й відскакувала геть, — усе це нагадувало Ашфільдові оповіді з його солдатського життя у В'єтнамі. Коли Маргрет уперше його зустріла у Біг Сері, на курортному пляжі, й почула, як він розповідає про свої пригоди, то шепнула Едвардсові:

— Твій друг мені не подобається. Якби тут було більше кущів, я теж подумала б, що за кожним причаївся ворог.

Ашфільд підійшов до дверей, щоб наказати Люці принести прохолодних напоїв.

— Ні, віскі більше не треба, — сказав він Едвардсові. — Ти зараз мусиш бути на висоті, ми не можемо дозволити собі якогось ляпсусу. Якби ти послухався був добрих порад, то давно вже виплутався б з цієї халепи. Крім того, ти забагато балакаєш, коли хильнеш зайвого. Ця історія з «фосфорною квіткою», про яку Вундервальд розсурмив на весь світ, була top secret[18]. Top secret, друзяко, а він порозклеював свої витвори на стінах і стовпах для афіш. Хто знає, до чого він ще додумається, він небезпечніший, ніж ти думаєш. Він мусить забиратися звідси!

— Але ж він хоче лишитись у своєму будинку.

— Кажу тобі, він мусить забиратися геть!

У цій віллі поміж пальмами, орхідеями й фіолетовими повзучими квітами, що погойдувалися під вікном і скляним покриттям, тільки-но хтось починав ходити, про «фосфорну квітку» завели мову вперше. Едвардс тепер згадав, що він ледве вибрався з бару, де Люці весь час подавала йому віскі з п'ятьма кубиками льоду замість двох. «Таке it easy», — шептала вона йому. Туди не було запрошено жодного німця, крім якогось близького Бланкового друга, полковника у відставці. Балакучий ділок із Техасу був центром уваги на вечорі, пив чисте віскі й залишився там до півночі.

— Мені набридло це слухати, — простогнала Маргрет, коли зайшла мова про найновішу диво-зброю, яку монтували на заводі Бланка.

Ашфільд, що нічого не пропускав повз вуха, сказав Едвардсові, наморщивши лоба:

— Довелось узяти і її, самого не пускає?

Випито й наговорено у той вечір було й справді забагато. Насамкінець хтось погасив лампи, жінки завищали, Люці втекла до Едвардса, який, спіткнувшись об діжку з пальмою, впав.

— Look phosphorus, everywhere[19], — гукнула п'яна дівчина, яку тримав в обіймах Ашфільд.

Маргрет допомогла Едвардсові встати, позривала з дверей і за дверима світні квіти й лише сказала йому:

— Примарно, безглуздо й страшно. Це правда, що ото вони балакають про фосфорну бомбу?

Сказавши «Ну й що»? Едвардс мовби відмахнувся від недавніх Ашфільдових докорів. Набридло вислуховувати повчання, та ще й од цього попутника сумбурних років.

— Не уявляю собі, що б то могло загрожувати такій людині, як Вундервальд, — зауважив він, знизуючи плечима, відійшов од пальм та квітів і витер з лоба піт.

У садку Ашфільд закликав його ще раз напоумити цього навіженого Вундервальда.

— Не вводь себе в оману, йдеться про життя і смерть, я ні за що не можу ручитися, Річарде.

— Та дай йому спокій, хай малює, це його робота. Хіба він тобі заважає?

— Ще й як! Такі, як він, заважатимуть мені, поки житимуть.

Коли Ашфільд це вигукнув, Едвардс відвернувся й сказав йому такі слова, за які наступної хвилини сам розкаювався:

— Ми будемо ввесь час під загрозою, коли такі, як ти, наживаються на смерті.

28

Зрештою, думав Едвардс, мене й Вундервальда не так-то й легко вивести з рівноваги. Сідаючи в свій автомобіль, він посигналив. Ашфільд до останньої хвилини закликав його ні в що не вплутуватися. Не вивело Едвардса з рівноваги й те, що мотор працював погано й довелося заводити його кілька разів. Звернувши з рінявої доріжки на шосе, він побачив у дзеркалі заднього огляду, що слідом виїхав яскраво-червоний спортивний автомобіль. Йому здавалося, що за кермом він упізнав знайому кучеряву голову… Едвардс зупинивсь і вийшов з машини. Червоний поліційний автомобіль мало не врізався у його задні фари.

— Щось трапилося? — запитав Едвардс, розчахнувши двері автомобіля, що став навкіс у снігу.

Там була Евеліна, вона запропонувала йому:

— Ходім, вип'ємо кави.

Зовсім недавно її теж викликав Гінцпетер, якась працівниця поліції дала їй там певні настанови й послала вслід за Едвардсом.

— Я не знала, що ти такий нетямущий, Річарде, — сказала Евеліна. — Ти не знаєш, кого тепер триматися?

— Чого ж, знаю, — відповів він. — Знаю, що ти теж можеш стати моєю спільницею, якщо чинитимеш так і надалі. Нині є вже з півдюжини підозрілих осіб, й усі вони мої родичі або принаймні добрі друзі.

Він пішов за нею до кав'ярні при самій дорозі. Евеліна обачливо розглянулася довкола, перше ніж сісти, й спитала:

— Ти не міг би взяти мене в свій автомобіль і повезти кудись на лоно природи? Нащо тобі здалися всі ці бланки й ашфільди? Вони затіяли з тобою дуже небезпечну гру. Це добром не скінчиться.

— Свою гру вони так чи так вестимуть і далі, — відповів Едвардс, — а ми в їхніх руках. Не можна ж зовсім заплющувати очі на факти.

Йому подобалося сидіти навпроти Евеліни і вдавати з себе досвідчену людину, волю якої ніщо не спроможне похитнути.

— Бланки — це, так би мовити, стара аристократія, вони живуть на рештки маєтності й намагаються, поки їм щастить, лишатися порядними. Правда, це вже не надовго. Маєтність майже повністю перейшла до інших.

Обличчя її залишалося незворушним, вона пила свою каву так, ніби сиділа за столом сама. Потім згадала про своє завдання — переслідувати Едвардса.

— Краще, якби ти лишився з Маргрет. У принципі, ти теж того самого хочеш.

— Ох, чиїми ж це ти словами заговорила? — здивувався він. — Я й не знав, що ти — оборонниця нашого шлюбу…

Вона взяла ложку вершків і грудочку цукру.