Читати книгу - "Материками й океанами"

все пропало! — у відчаї шептав Малиновський.

Ураган потопив сорок чотири баржі. Жителі пониззя залишились без хліба.

Телеграфу в ті роки на сході не було. Щоб сповістити про нещастя і спробувати до льодоставу спорядити новий караван, хтось мав негайно пливти з повідомленням у Читу.

Поплив Кропоткін. Веслярі, знаючи, чого і куди спішить офіцер, старалися щосили. Човен плив удень і вночі, у всяку негоду. Одного разу його майже залили хвилі, і Кропоткін відстебнув було торбину із срібними і мідними грошима, збираючись стрибнути у воду…

Вже недалеко від Хабаровська веслярів наздогнав пароплав. Коли Кропоткін піднявся на палубу, його зразу ж оточили пасажири:

— Скажіть, ви не могли б стати за капітана?

— За кого? — здивовано перепитав Кропоткін.

— Та наш капітан допився до чортиків, у нього гарячка. От і нікому вести судно. Може, спробуєте?

Ну що тут будеш діяти? Даремно він запевняв, що ніколи не водив пароплавів і що Амур знає зовсім погано. Довелось двадцятилітньому «капітану» піднятися на місток. Лоцман, який уже не раз плавав по Амуру, охоче йому допоміг. Вдвох вони благополучно привели пароплав у Хабаровськ.

Змінивши один пароплав на інший, а останній на верхового коня, який звик до гірських стежок, Кропоткін привіз повідомлення про катастрофу так швидко, що раніше, ніж лід скував Амур, новий караван продовольства було уже відправлено.

* * *

В Благовєщенськ-на-Амурі з південно-схід-них районів Забайкалля їздили звичайно вздовж Аргуні й Амуру. По карті виходило, що дорога навпростець через Маньчжурію була б вдвоє коротша. Але по карті мандрувати легко. А як піде насправді? Чи можна перетнути навпростець маньчжурські хребти?

Про Маньчжурію ширилися лихі чутки. Люди часто пропадали там безвісти. У Маньчжурії наклав головою і хоробрий топограф Ваганов, переможець таймирських снігів.

Маньчжурські власті всіляко заважали дружбі своїх підданих з росіянами; а втім, козакам все ж дозволялось інколи переходити кордон для торгівлі.

От весною 1864 року козаки й задумали спорядити караван, який зайнявся б не тільки торгівлею, але й пошуками прямої торговельної дороги на Амур.

Повів караван урядник Софронов. З козаками ув'язався і купець Петро Алексєєв, людина боязка, яка до діла і не до діла повторювала «уклінно дякуєм-с». Особливо смішно було дивитись, як він, вирячивши очі, дме на блюдечко з чаєм, обережно обгризаючи грудочку цукру.

Купець був не з багатих: він сам доглядав свого коня і сам запрягав його в двоколку з сукнами, позументами і різним галантерейним крамом, який збирався розпродати в Маньчжурії.

Перед переходом кордону караван ночував у козачій станиці. Стара хазяйка, роздмухуючи самовар, звернулась до купця:

— Синку, за тобою їде ще хто-небудь?

— Не чув, бабусю.

— Як же, казали — якийсь князь… Рапотський, чи що… має проїхати. Буде він чи ні?

— Еге ж, справді. Їх сіятельство хотіли приїхати з Іркутська. Ну, та де ж їм у таку дорогу! Так вони й залишились у місті…

Незабаром козаки, женучи перед собою великий табун коней для продажу, перейшли кордон.

Спочатку тягнувся степ, схожий на забайкальський, потім — лісисті горби. Далі почались гори. Козаки з радістю переконувались, що хребти Хінгану зовсім не такі страшні, як про них говорили. Їм пощастило навіть вийти на якусь занедбану дорогу, що вела між горами на схід.

Купець Петро Алексєєв, у синьому халаті і монгольській гостроверхій шапці, йшов у куряві поруч із своїм візком. При зустрічах з представниками влади він відходив осторонь, даючи змогу уряднику Софронову вести переговори. Сідав він тільки тоді, коли запрошував урядник, причому намагався сісти на самий краєчок стільця, примовляючи: «Уклінно дякуєм-с».

Маскарад знадобився Кропоткіну — ви, певно, вже здогадались, що це був він, — для того, щоб відвідати край, який по-справжньому не був відомий науці. Але якби офіцер, та ще й князь, з'явився раптом на дорогах Маньчжурії, місцеві чиновники не дали б його караванові ступити й кроку вглиб країни.

Кропоткін згадав свої успіхи в аматорських спектаклях, де він грав ролі молодих купців у комедіях Островського. Цього разу грати треба було особливо майстерно: на випадок провалу «купцеві» загрожувала поїздка в клітці на спині верблюда через пустелю Гобі, якщо не щось гірше.

Все було гаразд доти, поки до каравану не причепився якийсь мандрівний дідок-чиновник. Спочатку він приглядався до росіян, а потім натягнув шапчину з скляною кулькою — знаком влади — і зажадав паспорти.

Дивився він їх довго, причепливо і з презирством, йому здавалося, що паспорти росіян дуже малі; в самого чиновника грамота була з півметра завдовжки.

Поки Софронов сперечався з упертим чиновником, під руки Кропоткіну, який перебирав речі, попав номер газети «Московские ведомости» на якій зображений був державний герб. Чи не зійде газета за паспорт? Кропоткін передав її Софронову. Той, швидко зметикувавши, в чому річ, розгорнув газету і тицьнув пальцем у герб.

— Невже тут все про вас написано? — з жахом спитав чиновник, розглядаючи газетний аркуш.

— Атож, все про нас, — відповів урядник.

Хоч чиновник пройнявся повагою до людей, про яких списано стільки паперу, але про всяк випадок поплівся слідом за караваном.

Сталося все це після того, як козаки зробили дуже приємне для себе відкриття. Пробираючись брудною дорогою між гольцями Хінгану, вони думали, що головний хребет ще попереду.

Але виявилося, що караван непомітно дійшов до того місця, звідки річки текли вже в Амур. Сказав про це старий чиновник, який виліз із своєї таратайки, щоб подякувати гірському духу — прив'язати кілька кінських волосин до священного знака, складеного з каміння на перевалі.

Кропоткін міг привітати себе з першим науковим відкриттям. Можна виправити карти, на яких Великий Хінган зображують хребтом з високими вершинами і глибокими міжгір'ями. Це всього лише нагір'я з відлогими схилами.

А на іншому нагір'ї, по дорозі до Амуру, Кропоткін помітив конусоподібну гору.