Читати книгу - "Високий Мисливець"

спати, і розлігся так, що я зі своєю постіллю мусив відсунутися вбік. До того ж йому кортіло побалакати. Я гримнув, щоб він не заважав спати. Але старий не вгавав. За хвилину він почав нарікати:

— Я не можу заснути: ваші пси весь час чухаються — у них блохи.

— Вони не мали б тих бліх, якби не набралися від ваших собак. Коли собак годувати, блохи на них довго не втримаються.

— У кожного собаки є блохи.

— Завтра на порогах вони їх погублять.

— Але я не можу спати, через те що вони чухаються.

— А я — через ваші теревені. Замовкніть!

— Краще виженіть цих тварюк з намету!

— В таку погоду? І не подумаю. Мені їхнє чухання не заважає.

— Так мені заважає! Мої ж собаки надворі.

Це вже було занадто. Мабуть, того дня я був у поганому настрої, бо відчував, що тільки змарнував час, вирушивши у цю подорож. А Велькер ще підлив масла в огонь, ударивши ногою мого собаку. Пес рвонув йому штанину, і це зовсім розгнівило старого.

— Ах ти ж бісова тварюка! Ви заплатите тепер і за другу холошу, Караї. Виженете ви цих клятих собак чи ні?

— Якщо думаєте, що я їх залишу тут, то ви вгадали. Зате вижену вас. Збирайте манаття і геть з мого намету!

Мабуть, я був дуже лютий у цю мить, бо Велькера мов вітром здуло. Опинившись на дощі, він довго бурчав перед наметом:

— У таку погоду собаки, бач, не вижене, а білого, мисливця та ще й друга — вигнав!

Думаю, ви мене розумієте: якщо собаки мене годували, то цей білий тільки об'їдав. Я навіть не знаю, де Велькер переспав ту ніч. У намет англійця він, звісно, не поткнувся. Але вранці, коли дощ ущух і ми повставали, ні Велькера, ні англійця й сліду не було. Разом із ними зник, мені на радість, і корентинець. Перейшовши пороги, ми випливли на спокійну воду. Кілька днів шукали рибу понсе, але даремно. Я повернувся до Олімпо, щоб заховати спирт у надійному місці, а Мітапіру послав з одним каное знову на Солону Річку. Та ні про англійця, ні про корентинця я відтоді не чув. Шкода, що не можу цього сказати і про Велькера.

— Його ви так швидко не позбудетесь.

— Авжеж, і він вічно мені нагадуватиме, що я винен йому за порвані штани.

— І за чудову шкуру ягуара! — почулося від узлісся.

Велькер таки притарганивсь у табір. За спиною в нього висіли дві рушниці, на яких була розіп'ята ягуаряча шкура. Другу шкуру старий тримав у руці. Підійшовши, він кинув її до ніг Караї.

— Ви винні мені не менш як три фунти стерлінгів! До того ж ви назавжди зганьбили себе! Подумати лишень! Хіба справжній мисливець міг так вчинити? Попсувати кулею таку чудову шкуру! Треба було стріляти розривною кулею, щоб так розтрощити голову?! То була моя, розумієте, — моя ягуариха, бо це мої собаки загнали її на дерево і це я сидів під деревом. Ви вкрали її в мене! Та ще й втекли, мов хлопчисько, покинувши старого чоловіка під важенною тушею, я вже не кажу про те, що додали йому роботи, бо полишили на нього і другого звіра, якого треба було оббілувати. Ви мені заплатите за це, Караї! Я вже сказав, що здеру з вас не менш як три фунти!

Мисливці, які спершу ошелешено дивилися на швейцарця, зареготали…

— А мого сідла ви не принесли?

— Аякже! Більше ви нічого не схотіли? Бракувало мені ще з сідлом морочитися! Самі їдьте по нього, коня ж маєте?!

— Я подумав, що ви могли б заробити на фунт більше, якби принесли його. А так мені доведеться просити Нене Фіорі подбати про нього, а самому їхати на сідлі Отонте. Отже, ви сказали, Велькере, три фунти. Добре, я купую у вас шкуру. Все одно чепрак на моєму сідлі потерся, а кращого малюнка, ніж на цій шкурі, я ще не бачив. Отонте! Повісь, будь ласка, шкуру на жердині і за три дні, поки мене не буде, може, вичиниш її.

— А три фунти ви мені тут заплатите чи коли повернемося в Барранко?

— Мені все одно, Велькере. Хай буде тут, ви ж знаєте, що я не люблю залишатися в боргу. Можете негайно відрахувати їх од того, що ви мені завинили. Проте список ваших боргів мені від того не набагато зменшиться.

Не звертаючи уваги на Велькера, обличчя якого аж витяглося від несподіванки, мисливець повернувся до Джуліуса та парагвайця і сказав, щоб вони готували коней.

— Доспимо в сідлі. Якусь годину коні самі тюпатимуть знайомою дорогою.

Розділ дев'ятий
ВАНІЛЬ

Мисливці ще затемна виїхали на свіжих конях. Кінь Отонте, який давно вже не ходив під сідлом, а тільки бродив у буйних травах довкола табору, особливо виявляв радість і завзяття, весь час стаючи дибки. Тому Караї обігнав решту мисливців і поїхав попереду:

— Подрімайте трохи в сідлах, а коли мій кінь перестане казитись, першим поїде хтось із вас. Дорога недалека — тільки до витоків Ріачо Барросо [29], а там зачекаємо, доки дійде сонце.

— А чому не проїхати до схід сонця далі? Адже ж удень пектиме.

— На те є причини. Біля витоків річки височить вершина, з неї добре видно пампаси. Звідти ми побачимо, чи не йде хто слідом за нами. Дорога до вершини вкрита камінням, і потемки коні поб'ють там ноги. Подекуди треба буде йти пішки, а в двох місцях навіть помагати коням видертись на камінні приступки. До того ж не завадить усе-таки годинку поспати в сідлі. Невідомо, що нас чекає попереду. Може, мої собаки натраплять на