Читати книгу - "Меч і хрест"

її батьківським гнівом.

– Послухай, – зробивши дружині застережний жест рукою, батько взяв Марійку за сутуле передпліччя і повів на балкон – далі від усюдисущих материнських вух. – Ти, Мурзику, на матір не сильно реагуй. Знаєш, яка вона в нас: сам п’ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю. Сама придумає – сама злякається. А ти вже доросла, тобі треба і погуляти, і повеселитись. Я в молодості сам раз на суперечку з мосту на Труханів острів стрибнув. Уявляєш? – Володимир Сергійович говорив про це швидко і зібгано, як про щось неважливе і несерйозне. І раптом спитав: – А скажи мені, Мурзику, ти з іншими студентами дружиш?

– Ні, – негативно похитала головою дочка, дивуючись такому дитячому запитанню.

– Зовсім?

– Ні, ні з ким не дружу, – підтвердила вона.

– А ці дівчатка, з якими ти вчора, вони хто?

– Дарина – співачка, в нічному клубі співає. А друга… – Марійка пригадала Даринину характеристику гарної чорнявки. – Вона бізнесом займається. І не зовсім дівчинка – їй уже років тридцять, напевно.

– Ну що ж, хороша компанія, – схвалив тато, і в його висновку почулося незрозуміле полегшення. Він посміхнувся невдало і непереконливо й заговорив знову, і стало видно, що тепер слова даються йому дуже важко: – А ти ніколи не чула, доцю, щоб у вас у групі або в інституті хтось говорив про дігерів? Ну, про тих, які по підземних печерах лазять?

– Ні, ніколи, – марно спробувала пригадати та.

– А Маргариту Боєць ти знаєш?

– Звичайно, вона ж зі мною в одній групі навчається. А хіба Рита по печерах? – Виходячи з того, що Марійка знала про красуню Риту, ту цікавили тільки гострокутні повороти моди, багаті прихильники та нічні клуби. Уявити собі, як Маргарита Боєць у своїх кокетливих, прикрашених манірними малиновими смужками босоніжках спускається в якусь загиджену київську печеру, Марійка не могла. – Та навряд, – недовірливо струсонула вона набутими кучерями.

– А ти з нею близько була знайома, Мурзику?

Батько пронизливо подивився на дочку, неначе не вірив їй чи не наважувався сказати щось важливе, не розраховане на дітей старшого студентського віку.

– Ні, ми навіть жодного разу не розмовляли, – соромливо зізналася Марійка. – А що?

– Гаразд, Мурзику, ти все одно дізнаєшся, – безрадісно зітхнув тато. – Сьогодні вночі ми знайшли твою одногрупницю в Кирилівській церкві. Мертвою. І сумку її зі студентським квитком знайшли, по ньому і впізнали.

– Як? – вирвалось у Ковальової. – Риту?

– Убили її, – похмуро сказав батько. – Ці самі дігери-сатаністи й убили. У-у, потраплять вони мені ще до рук, сволоцюги! Уб’ю гадів! – Він із ненавистю вдарив кулаком по поруччях балкона, які хворобливо здригнулися під його важкою рукою. – І запам’ятай, доцю, коли ти що в інституті про них почуєш, одразу мені кажи! А якщо хто, наприклад Красавицький твій, тебе покличе по підземних ходах розгулювати, – тим більше. Зрозуміла?! Ніколи, ні за що в Кирилівку ні ногою!

І тут Марійчине обличчя само собою скривилось і захлипало.

Вона погано знала Риту, й та ніколи не подобалася їй – але вона знала її живою. Смерть досі милосердно обминала Марійку – всі її родичі, включаючи обох бабусь, були, слава Богу, живі та здорові. І зараз, засмикана і збуджена стресами приємними й не дуже, осовіла від опівнічних пильнувань під чорним небом, прибита незаперечною заявою Дарини «позаяк хвоста немає, значить, вибач, ми не відьми», на яке вона, спасувавши, не знайшлася що відповісти, – Марійка виявилась абсолютно беззахисною перед цим. І заплакала вголос, тручи кулаками очі та щоки, від того, до чого ніяк не готувало її життя, передбачуване і нудне, і спокійне, як багато разів бачений фільм, репліки з якого ти можеш говорити замість акторів.

Тато спробував погладити її по голові, але, засоромившись себе самої, Марійка ухилилася від його долоні й кинулася геть, затуливши обома руками рот, із якого вихоплювався жалісливий плач.

Володимир Сергійович повернувся на кухню і, не стримавшись, люто хвицнув ногою безневинний табурет, брутально матюкнувшись уголос.

– Ні, не треба, Володю, не треба! – заволала мати, вбігаючи й судомно хапаючи його за рукав домашньої сорочки. – Вона й так уже заливається… Пожалій її, батьку! Нехай краще Марійка буде лесбіянкою, ніж старою дівою!

Зі щоденника N

Ви замислювалися, чи здатні ви вбити?

І я знаю, що ви відповіли собі на це запитання: «Заради захисту власного життя, життя своїх дітей і батьків…». Але ваше «так» із обмовкою означає одне: ви нічим не відрізняєтеся від тварин. І хижаки не вбивають без необхідності. Вони захищають своє життя і життя дітей. Вони просто хочуть їсти.

І ви різнитеся від них лише тим, що на ваш основний інстинкт самозбереження накладено тисячі табу. Природність убивства скута законом, мораллю та релігією і навіть психікою, зґвалтованою з самого дитинства незаперечним: «Не можна!»

Але потреба вбивати існує в кожному з нас.

«Я вб’ю його!» – безсило кричимо ми гніваючись. І десятки нереалізованих убивств роз’їдають нам шлунок нервовими виразками. І кожне самогубство – це непогамоване вбивство. Тому що ми вбиваємо себе, не в змозі знищити іншого…

Розділ сьомий,
у якому Катя стає дуже ввічливою

Чи не сюди рвався Гітлер? І навіщо у вересні 1941 р. нас відвідав спадкоємець таємних знань і рицарських орденів фюрер СС Гайнріх Гіммлер? …Його візити завжди переслідували скоріше окультні, аніж військові цілі.

Д. Вовк, А. Стєклов. «Деякі київські таємниці»

Тримаючи під пахвою згорток із книгою, Катя, сіра й зосереджена, зі стиснутим у нитку ротом, з’явилась у дверях антикварного салону «Модерн» на Великій Васильківській.

– Катерино Михайлівно, – враз підхопився директор, що вже чекав її біля входу на масивній модернівській канапі – незмінному та непродажному символові їхнього закладу. – Давненько вас не було! Я після вашого дзвінка всі справи відклав. Ви ж