Читати книгу - "Варан"

Варан.

Куля зупинилася перед кам’яною скринею з розколотим віком. Тріщина світилась райдужним світлом; на великому залізному замку було великими літерами написано: «Маленька, майстер Сосн на славу Імператору». А ще нижче, маленькими літерами: «Ти мрець».

Варан стояв, не в змозі відвести очей.

Вогняна куля вибухнула, розкидаючи курні смердючі стеблини; за мить до вибуху Варан устиг побачити, як маленькі літери стікають із замка залізним швидким черв’ячком.

Не бачачи нічого, крім червоних прожилок на власних повіках, Варан кинувся назад. Імператор боронив його – він не послизнувся й не спіткнувся на східцях; він одразу знайшов мотузку, учепився в неї, і мотузка з несподіваною силою потягнула його вгору.

Не ставало повітря. Потемніло в очах, і нова темрява була набагато густіша від звичного мороку підземелля.

Руки перестали слухатися. Тонка долоня вхопила його за зап’ясток…

Варан упевнено потягнув рятівника донизу.

Він побачив, як маг Подорожник перекидається через край колодязя. Як уривається вірьовка. Як на тлі світлого отвору мелькають ноги в черевиках із риб’ячої шкіри…

«Ти мрець», – сказав хтось.

Падіння вповільнилось. Тепер Варана знов тягли нагору.

Світло отвору було все ближче. Варан побачив над собою біле обличчя з дрібненькими, глибоко запалими очима.

Наступним посмиком його перекинуло через край; він ледве не зіслизнув у сусідню розколину. Чіпляючись руками й ногами, затримав падіння. Закляк.

Стогнав вітер. А більше не було ні звуку.

* * *

– Ти брехав мені. Ти вмієш літати.

Вони сиділи на камінному карнизі. Пластуни, як і було раніше сказано, втекли, ледве діждавши заходу сонця. Спасибі вірним птахам – позначили місце, залишивши на карнизі дві їдко смердючі кучки. Варан усівся поряд без ніякої гидливості, але маг не заспокоївся, поки не знайшов спосіб скинути пластуняче вітаннячко в безодню.

Тепер вони сиділи в мороку, що з кожною хвилиною ставав густішим і виразнішим. Нагріте сонцем каміння віддавало тепло.

– Не мели дурниць, – мляво огризнувся маг. – Я можу протриматись у повітрі декілька секунд… ну, хвилину… в крайньому разі. Чесно кажучи, ніколи не здибував магів, які літали б самі, без допомоги птахів чи замовлених предметів…

Подорожник нахилився й плюнув униз, у безодню. Плювок засвітився невиразним неприємним світлом. До ночі вітер стихнув, і мерехтлива іскра падала майже прямовисно, поки не згасла десь у хмарах.

– У роті пересохло, – поскаржився Подорожник.

– Я б поплював, – сказав Варан. – Але в мене так не вийде…

– Начальник птахівні сам нічого робити не візьметься – побіжить до князя. Той або прийме його, або звелить підождати до ранку… А якщо прийме – утратить півгодини на напад показного гніву… За гнівом так зручно ховати паніку…

– Чого йому боятись?

Подорожник почесав кінчик носа:

– У нас складні стосунки з князем Круглоіклівським… Але за життя моє він відповідає головою.

– Перед ким?

Подорожник здивовано на нього покосився. Варан припнув язика. Маг знову нахилився над тріщиною й виплюнув умовний сигнал.

У глибині розламу щось шелестіло й потріскувало. Виникли в темряві чиїсь світні очі. Мигнули, погасли. Знову тиша. Шерех піску, що осипається…

– Завтра повернуся з вартою, – пробурмотів Подорожник. – Ти кажеш, там тріщина у віку?

– Ще й яка. І через дірку в скрині просвічують гроші.

– І хто б це міг бути, – пробурмотів маг зовсім тихо, собі під ніс. – Скажи мені назву чого-небудь кислого.

– Перекислий репс.

– Не знаю, не їв…

– Оцет.

– О-о! – маг знову сплюнув. Цього разу плювок світився яскравіше, ніж звичайно.

– У тебе води зовсім не лишилось, – сказав Варан.

Маг потрусив порожньою флягою.

– Ні, всередині, – сказав Варан. – А може…

– Це ідея, – сказав маг.

Пошаруділо на карнизі. У темряві Варан зовсім загубив мага з очей; аж раптом униз полетів, мінячись блакитним і зеленим пломенем, струмінь рідкого вогню.

– Ого, – тільки й промовив Варан.

Струмінь швидко висох.

– Твоя правда, води не лишилося, – сумовито сказав маг. – Ні всередині, ані зовні… І вони зовсім не хапаються мене шукати.

Варана трохи образило, що він сказав «мене», а не «нас». Хоча, з іншого боку, це було правдою – на пошуки Варана тут, наверху, навряд чи знайдуться охітники.

– Але вони ж не можуть зовсім про нас забути, – сказав Варан.

Можливо, маг кивнув. Варан уже не бачив нічого навколо – тільки зелені оченята-бісеринки знову спалахнули в дальньому розламі, переметнулись ближче, мигнули й знову щезли.

– Це люти, – сказав маг. – Душі злочинців.

– Що?!

– Насправді це просто звірі… Хоча й дивні. Наприклад, вони простісінько жеруть одне одного. Живуть сімейкою – самець, самиця і дитинчата. Потім раптом самиця знагла з’їдає потомство й подружжя… Або самець. А буває, підросле дитинча з’їдає батька й матір, братів і сестер.

– Жах, – пробурмотів Варан.

– Тому вони не плодяться. Але поза тим їх не меншає… Кажуть, злочинців на землі завжди однакова кількість. Якщо одного повісять – аж ось другий вродиться. На Болотяному Краї вважається поганою прикметою, коли немовля народилося в один день зі стратою. Такого, як підросте, намагаються витурити куди подалі… А на Розсипу злочинців узагалі не страчують.

– А як із ними чинять?

– Саджають у тюрму на все життя…

Варан поїжився:

– Ще стерегти їх…

– А їх не треба стерегти. Там тюрма велика, ціле місто під землею… А вхід один. І до цього входу вже сто років як приріс великий гачкар.

– Хто?

– Така тварюка… На кшталт черв’яка. Спереду дірка, ззаду дірка, з боків кістяні гачки – здобич хапати, повзати, знову-таки… Він швидко повзає – по землі, по камінню, однаковісінько… І от поки він вільно гуляє, нічого особливого – ну, хижак… Ну, овець краде… А коли чомусь застрягає в землі… Це рідко, але буває… Тоді з голодухи пускає коріння з гачків. Укоріняється, і вже не зрушити…

Варан нервово ковтнув слину:

– Ти сам… бачив?!

– Ось цими очима, – серйозно відгукнувся маг. – Так от. На вході до тюрми в них приріс гачкар. Харчується водою, земляними соками… Тобто вже начеб і не хижак, а рослина. Але рот залишився, і порожнина всередині, і дірка ззаду. Так от злочинця, якого засуджено, дають йому заковтнути. Це гидко, але не боляче. Він проходить тварюку наскрізь і виходить іззаду… неушкоджений. А назад – ніяк. Їжа в гачкаря тільки в одному напрямку рухається…

– Шуу, – ледь чутно прошепотів Варан.

– А ти думав… Світ багатий на дива, і не всі з них гарненькі.

Вогненні оченятка мигтіли тепер у них над головами. Очевидно, лют, або хто це був, легко рухався по прямовисному камінню.

– Він на нас згори не кинеться?

– Ні… Ніколи.

– А ти міг би його прогнати?

Подорожник ляснув пальцями. Оченята зникли.

– Ти, мабуть,