Читати книгу - "Дьондюранг, Олександр Костянтинович Тесленко"

централізованої системи інформації?

— Розумієте… Я хотіла запропонувати свої послуги. За фахом я медпрацівник. Я дуже хочу його врятувати…

— Шановна…

— Стелла Дю…

— Шановна Стелло Дю, невже ви гадаєте, що така клініка, як наша “Вікторія”, не має всього необхідного, аби подати медичну допомогу?

— Пробачте, я хочу, щоб ви зрозуміли мене правильно…

— Не хвилюйтесь, я не можу зрозуміти вас неправильно. А хто такий Андрій Дю?

— Він… Він син моїх друзів на Землі…

— Він прилетів разом з вами?

— Ні… Десять років тому… Він ще зовсім дитина…

“Десять років тому. Отже, цей Андрій Дю — один із трьохсот. Невражений, чистий біологічний матеріал. Настала його черга відійти, черга продовжити життя Дюлії…”

Вони саме виходили з кабіни ліфта на третьому поверсі навпроти центральної маніпуляційної зали.

— У нас є все необхідне для того, щоб допомогти вашому Андрієві Дю. Якщо йому взагалі ще можна якось допомогти.

— Андрію! — розпачливо зойкнула жінка і кинулась до прозорих дверей. За ними — медичне ліжко і обриси людського тіла, поряд — апарат штучного дихання. — Андрію! Це він…

— Туди не можна!

— Він ще живий? Чи вже… — жінка замовкла, тамуючи ридання.

— Я обіцяю вам, — майже крикнув Морі Дю. — Я зроблю все, що буде необхідно. А зараз — вам треба йти звідси.

Морі Дю підвів жінку до ліфта і з полегкістю зітхнув, коли дверцята зачинилися за нею.

Він зайшов до маніпуляційної і зразу побачив біля центрального пульта Кларка і Патреса Дю.

— Ви, як завжди, дуже пунктуальні, Морі Дю, — сказав Кларк.

Морі поглянув на годинник — він справді зайшов з точністю до секунди.

Кларк підійшов до Морі, взяв його під руку:

— Ось ваш сьогоднішній хворий… — спроквола почав він. — Треба обстежити у нього гемоциркуляцію в малому колі та функцію ренальних мітохондрій в умовах хронічної гіпоксії. Ну і, як завжди, бажано протримати його якомога довше. Та ви ж усе знаєте, шановний Морі Дю. Кому я це все розповідаю… В індивідуальному блоці все записано. Бажаю всього найкращого!

Морі підійшов до столу, де схилився над паперами Патрес Дю.

— Привіт!

— О, Морі Дю, у нас сьогодні цікавий хворий…

Морі сів на м’який дзиґлик, він не слухав Патреса, він думав про своє: “Ніколіан Дю готує для Сандро Дю велике випробування. Якщо Сандро витримає, якщо я виховав за ці роки справжнього дюлійця — він буде нашим героєм”.

Із щоденника Сандро Новака

“Ферросе, навіть якщо нам з тобою і не судилося повернутися на Землю, наші записи відкриють усю правду. Аби вони не потрапили до рук дюлійців, треба користуватися кодом. Скажімо, дуже легко зробити, щоб усе записане відразу стиралося з електронної пам’яті, якщо попередньо не натиснути клавішу “рест”.

Мені видається, що варто “засекретити” саме цю клавішу, бо в записниках будь-якої конструкції вона не використовується для відтворення записаного. Все, що ми дізнаємось тут, ми мусимо зафіксувати. І якщо ти загинеш, твій записник перейде до мене. Якщо загину я, тоді ти мусиш берегти мої записи. А нас обох підстрахують інші. Але, гадаю, не варто втаємничувати будь-кого із трьохсот у наш код. Хоч як це ганебно, а можуть знайтися і зрадники. Вже на собі пересвідчився, що немає наркотика підступнішого за ремініс. Боюся ремінісу страшенно. І не маю сумніву, що Ніколіан та його поплічники “нафарширували” ремінісом перших переселенців цілком свідомо…”

Вір, вхідний робот у помешканні професора Ферроса Вейна, повільно від’їхав у нішу, пропускаючи Сандро. Новак на якусь мить затримався коло великого дзеркала біля входу, ніби вагався, але врешті рішуче ступив до кімнати.

Феррос сидів у глибокому кріслі і, здавалось, дрімав. Проте коли Сандро підійшов до нього, то побачив, що очі його розплющені. Вони зустрілись поглядами і довго безмовно дивилися один на одного. Сандро розумів стан професора. Нарешті Вейн тихо промовив:

— Привіт.

— Як життя? — вимушено усміхнувся Новак і сів у крісло поруч.

— Прекрасно! Все прекрасно! — бадьоро вигукнув професор і озирнувся на темне вічко телекаріуса системи спостереження.

Від тої хвилини, коли вони дізналися про справжнє призначення системи медичного спостереження, спілкуватися по-земному стало безглуздо, принизливо і просто небезпечно. Кожен вихитровував свій спосіб спілкування. Сандро з Ферросом обрали найпростіший і, мабуть, наймудріший — вони писали.

— Ось поглянь… Моя стаття в останній номер, — голосно мовив Сандро і простягнув Ферросові кишеньковий бібліоскоп.

Професор натиснув клавішу “рест”, маленький екран засвітився.

“Я повідомив про точну годину прильоту корабля лише сімдесят трьох товаришів. Як у тебе?”

Феррос довго дивився на екран, нарешті багатозначо проказав:

— Ти молодець, Сандро Дю. Ти прекрасний журналіст. Мені особливо подобається оцей абзац про те, як на Дюлії дбають про здоров’я кожного. Дуже переконливо і емоційно написано. Але я теж не гуляв. Ось поглянь результати мого останнього біологічного досліду. — Він подав свій записник.

“Я інформував дев’яносто чотирьох товаришів. Гадаю, цього досить. Головне — знищити “Вікторію”. Решта — дрібниці. Хіба що поб’ємося трохи навкулачки. Чи не так? Тримаймося! Вже скоро!”

— Добре, Ферросе. Дуже цікаві результати. Ти чудовий вчений. І тобі все так легко дається… — мовив Сандро по паузі.

Із щоденника Ферроса Вейна

“Нині вже ясно — ми в пастці. І цієї миті я навіть уявити не можу, що ж нам робити, що робити мені особисто? Ніхто з нас не чекав такої підступності. На сьомий день після посадки бригада дюлійських техніків