Читати книгу - "Зворотний зв’язок, Ігор Маркович Росоховатський"

відповів відвідувач, і в голосі його вже не було нерішучості. — Мені сказали, що вам пощастило знайти записки Сейкіла і ви хочете перевірити його рецепти.

— А ви знаєте про Сейкіла, про спалювачів трупів? — поцікавився Василь Кузьмич. Він припускав, що предками опалювачів трупів були греки, які служили у військах Олександра Македонського. Завойовник поселив їх у передгір’ї Паміру як колонізаторів. Якщо здогадки слушні, то медицина опалювачів трупів сягає корінням у медицину стародавніх греків.

— Дещо знаю. Я хотів би спробувати полікуватися за його рецептами. А не допоможе — тоді операція.

— Почекайте до мого повернення, Якщо знайду ягоди…

— Я допоможу вам знайти їх, — у голосі відвідувача почулася дивна впевненість.

— У мене вже є один помічник. Більше мені не треба, — нетерпляче мовив Василь Кузьмич, присуваючи до себе книгу.

Але відвідувач і не думав іти.

— Ви не будете нічого платити мені.

— Ви хворі, виснажені. Вам не можна вирушати в таку дорогу, — роздратовано заперечив Василь Кузьмич. — До речі, звідки ви знаєте про мої плани?

— Чутки, як вода, а людське мовчання — як решето.

“Цікавий тип, — подумав Василь Кузьмич. — Чи не авантюрист? Шкода, що немає часу з’ясувати це”.

— Даруйте, до побачення, — сказав він, розгортаючи книгу.

Відвідувач ступив крок до столу, вперше підвівши очі. Вони були пильні і зовсім небоязкі.

— Все-таки ви візьмете мене. Я — правнук Сейкіла.

“Авантюрист!” — вирішив Василь Кузьмич, уже думаючи, як би швидше позбутися відвідувача. А невідомий дістав з кишені паспорт і поклав на стіл перед лікарем. Василь Кузьмич прочитав: “Румі Сейкіл”.

— Чого ж не сказали про це одразу?

— Боявся, що ви марновірні.

Василь Кузьмич згадав закон опалювачів трупів: “Наші таємниці живуть з нами і відійдуть з нами”. Якщо комусь із чужинців щастило проникнути в таємниці племені, його вбивали. Були випадки, коли люди племені знаходили такого чужинця і в інших країнах. Опалювачі трупів не спинялися ні перед чим, щоб знищити викрадача їхніх таємниць.

Румі підійшов ближче до Василя Кузьмича, глянув у вічі:

— Думав, що ви можете злякатися…

Перш ніж учений зрозумів, що це пастка, він попав у неї:

— Гаразд, якщо ви — правнук Сейкіла, то маєте право йти зі мною. Тільки не думайте, що я доводжу свою сміливість…

Румі всміхнувся.

— Усі знають, що дурні звичаї вмирають раніше за людей.

— Залишіть заяву і документи, я попрошу оформити вас, — запропонував Василь Кузьмич. — А поки що розкажіть трохи про плем’я і свого прадіда. Історики згадують, що Сейкіл був колись знаменитий лікар. Я думаю, він використав знання стародавніх греків, поєднавши їх з місцевою народною медициною.

— Очевидно, ви знаєте більше за мене, — сказав Румі. — Я чув од діда, що його батько був великий лікар. Але дід протоптав собі іншу стежку — став мисливцем. І мій батько прийняв від нього рушницю, але він дуже рано помер. За ним тінню пішла і мати. З тринадцяти років я лишився сиротою, жив у діда, потім — у батькових друзів. Тепер мені тридцять вісім, а я нічого не зробив у житті. Був чужою тінню, ішов по чужих стежках, навіть гнізда не звив… — у його голосі бринів жаль за прогаяним. — І книга минулого розкрита перед вами, а не переді мною. Прадідові нотатки розшукали ви. Я тільки чув про них і мріяв їх прочитати. Мало бути нащадком великого — треба осягнути велич.

Він швидко глянув на вченого:

— Кажуть, ви великий спеціаліст не тільки в народній медицині, ви прекрасно знаєте історію Паміру.

— Чутки ці дуже перебільшені, — заперечив приємно вражений Василь Кузьмич.

II

Василь Кузьмич і Румі вилетіли вдвох — помічник ученого несподівано захворів. Літак ніс їх над степом, вкритим кущами янтака — верблюжої колючки. Маленькі, круглі, вони були схожі на їжаків. Поруч з аеродромом, де приземлився літак, дзюркотіла вода в арику й сухо шелестів пісок. Вода дзюркотіла дужче, пісок лише вкрадливо нагадував про себе, чекаючи, поки люди вирушать у путь.

Потім потужний вертоліт проковтнув людей і в своєму череві легко переніс через пісок та воду, промчав над берегами Сирдар’ї, де, за переказами, колись владарювали тигри.

Василь Кузьмич показав униз, на густо порослий очеретом берег, і прокричав на вухо Румі:

— Кажуть, що там можна пополювати на тигрів!

— Я їх не бачив, — відповів Румі і несподівано без тіні усмішки додав: — Мабуть, тигри, що надумали вціліти, перетворилися на котів…

Василь Кузьмич засміявся, уявивши собі цей процес перетворення.

Вертоліт вивергнув людей із свого черева уже за підніжжям Паміру, оглушливо застрекотав і полетів…

Василь Кузьмич розклав на великому камені карту, вийняв записника.

— Якщо вірити Сейкілу, звідси треба йти через Гадючу ущелину. Невже немає коротшої дороги?

— Є, — відповів Румі. — І не треба сунутися в Гадючу. — Він показав шлях на карті.

— Чудово, — зрадів Василь Кузьмич. — Це значно ближче і до того ж безпечніше. Адже ущелина недаром називається Гадючою.

— Недаром, — підтвердив Румі.

— Отже, підемо отак, — і олівцем уже почав вести лінію.

— Треба вірити старому Сейкілові, — несподівано сказав Румі. — Він знав багато шляхів, але вибрав один. Як ви