Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

class="book">— Убиті, - сказав Гнат, спостерігаючи за мною. — За всіма ознаками ми виявили імператив-центр “Суперхомо”. Сюди сходяться ланцюжки сигналізації та управління всіма бункерами, завдяки чому ми знешкодили багато пасток, розрахованих на непроханих гостей.

— Можливо, їх уколошкали за спецнаказом? — висловив я здогад.

У цей час до залу ввійшов низькорослий чоловік у костюмі чистильника. Під емблемою “Аїд” на його рукаві виднівся шеврон керівника групи.

— Доброго дня. З приводу вашого зауваження: ми відновили приблизну картину колишніх подій. Вони, — начальник показав на скелети, — перестріляли один одного. Відтоді в підземелля ніхто не проникав.

— Кіт Дуглас, — відрекомендував незнайомця Гнат.

— Зрозуміло, — сказав я. — Ось, значить, як… Злякалися власного дітища?

— Про що ти? — запитав Гнат. Я зітхнув.

— Адже лабораторія над чимось працювала? Над чим? Що вона зробила такого, щоб останні її господарі вбили один одного? Зі страху перед скоєним? Чи кожен хотів скористатися здобутими результатами?

— Ці вже не дадуть відповіді. — Дуглас скосив очі на скелети. — Може, щось скажуть документи. Ми, здається, знайшли архів чи технічну бібліотеку. З трудом просвітили, там броня два метри завтовшки, але відкрити поки що не вдалося.

— Ходімо подивимося, — Гнат рушив до виходу. В коридорі він упевнено попрямував у бік вказівника “Сейф”.

Через сто з лишком метрів коридор повернув ліворуч, поширшав, у стінах зрідка відкривалися глибокі ніші й вузькі — людина ледве протиснулася б — відгалуження. Здалеку долинали приглушене бурмотіння, металевий ляскіт і уривчасте гудіння. Попереду нас майнула спина когось із чистильників.

Гнат раптом насторожився, обличчя напружилося.

— Ти що? — упівголоса запитав я.

Він зупинився біля бічного проходу, куди звернув передній чоловік, прислухався.

— Можу поклястися, що це… зачекайте тут. — Він ступив у вузький коридорчик, щез у темряві. Ні звуку, ні шерхоту — тиша, мовби не людина йшла, а її тінь.

Я перезирнувся з Дугласом. Не знаю, про що думав начальник аїдівців, але в мене був на думці Зо Лі. В цей час із бічного ходу почулося шипіння, вигук Гната, і на нас виплеснула хвиля такого смороду, що мені мало не вивернуло нутрощі. Слідом вискочив Гнат, затискаючи ніс рукою.

Задихаючись од кашлю, ми відбігли коридором метрів двадцять, але хвиля смороду погнала нас далі, поки ми не наштовхнулися на одного з чистильників, що порпався в купі спорядження на підлозі коридору. Він з подивом глянув на нас, принюхався, ні слова не кажучи, розгріб цю купу і дістав респіратори.

— Етилмеркаптан, — глухо мовив з-під маски Дуглас і засміявся. — Гнат, очевидно, сполохав скунса.

— Звідки тут скунси? — здивовано запитав я. — На глибині понад сто п’ятдесят метрів під землею?

— І все ж ми знайшли сімейство скунсів. Спочатку думали — напад, спрацював один з хитромудрих пристроїв захисту лабораторії; ви ж знаєте, удар смородом по нюху діє не гірше дубця.

Гнат похитав головою, замислився.

— Зо Лі? — спитав я стиха.

— Видалося, що це він. Але я міг і помилитися. Що йому тут робити?

Помовчали. Дуглас у цей час привів команду своїх підлеглих, і ті взялися дезодорувати коридор. За чверть години сморід у коридорі зник.

— Ф-фу! — видихнув Гнат, знімаючи респіратор. — Піду все ж перевірю.

Він зник і незабаром повернувся в супроводі Дугласа.

— Нікого, — похитав головою. — Там далі — тупик.

— Ходімо, — сказав Дуглас. — 3 такими темпами ми взагалі не дійдемо.

— Зачекайте, — зупинив я їх. — Чоловік же туди заходив? Куди він міг подітися? Ти не помилився коридором?

Гнат якусь мить дивився мені в очі й кинувся назад. Він збагнув: людина, яка завернула в бічний прохід, не могла вийти через другий вихід, якщо коридор закінчується тупиком. Ми також нікого не бачили. Значить, одне з двох: або незнайомець одержав таку дозу етилмеркаптану, що знепритомнів, або… він не хотів, щоб його бачили, виявили реальне існування.

Я побіг до того місця, де ми уздріли невідомого. Нічого не второпавши, Дуглас біг позаду. З коридору вийшов Гнат, підсвічуючи шлях ліхтарем.

— Нікого. Дивно…

— Перевір інші коридори, може, він увійшов не сюди.

— Перевірив, тупики. Але він увійшов у цей, я пам’ятаю точно.

— Що це з вами? — поцікавився Дуглас. — Що ви ще виявили?

— Тут усі коридори закінчуються тупиками? — запитав я. — Немає виходу в паралельні штреки?

— Є, звичайно, хоча точно й не пам’ятаю, в якому місці.

Гнат поглянув на мене і пірнув у прохід, де його атакував зляканий скунс. Я подався за ним.

Коридорчик звично закінчувався тупиком: горбкувата фіолетово-коричнева стіна, яка нічим не відрізнялася від стін штреку. Але Гнат раптом сунув руку в цю стіну, і вона по лікоть увійшла в “камінь”. Інспектор нагнувся, понишпорив рукою, щось негнучке клацнуло, і стіна щезла. Коридор тут не закінчувався, йшов кудись у напівморок. На Гнатовій долоні лежав плаский білий брусок з віконцем і двома кнопками.

— КОТ, — сказав він. — Як я відразу не здогадався?

КОТ — це “конструктор тіней”, стандартний апарат, що створює відеозображення будь-якого предмета. Він може відтворювати — залежно від програми — навіть тіло людини в русі і застосовується досить широко — від театру, для швидкої зміни декорацій, до косморозвідки. Тут він комусь знадобився для маскування коридору, створив видимість глухої стіни.

— Дурниця якась! — мовив позаду Дуглас.

Логіки в тому, що сталось, я поки що також не бачив, Припустимо, це Зо Лі, невловимий, всюдисущий, чимось або кимось наляканий. Він ховається давіть од друзів і товаришів. Але навіщо йому повертатися на Ховенвіп? Що він може тут шукати? Стривай! Як це що? Він уже, безперечно, володіє якоюсь таємницею “Суперхомо”, інакше не ховався б навіть од лікарів. Але цієї таємниці йому замало! Є щось іще, конче необхідне йому, і це “щось” зараз тут!

Гнат поглянув на мене, і я побачив, що думки наші збігаються, хоч він