Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

почекати.

Тяглися хвилини. Він стояв, оглядаючись туди й сюди. І хоч усі його почуття були напружені до краю, однак не почув, як ззаду до нього підкралися.

Тихий голос покликав:

— Павле Мартиновичу…

Він здригнувся, швидко повернув голову, рука сама вихопила з кишені револьвер.

За кілька кроків від нього, між кущами, стояв невисокий, худенький хлопчина в чорному полатаному костюмі. Обличчя трохи злякане, не по-дитячому серйозне, в сутулій постаті щось поважне.

— Миколко! Охотников!..

Хоч Геннадій Андрійович знав, що побачить саме його, він все-таки здивувався. Це був той самий Миколка, який частіше за інших забував, чим закінчився останній урок, і в той же час це був уже інший хлопчик: він став дорослішим, багато пережив, губи його уперто стулені, очі глибоко запали…

— Ну, здрастуй!..

Геннадій Андрійович підійшов до Миколки і лагідно поклав йому руку на плече. Хлопчик раптом похнюпився і важко зітхнув: коли б це був батько, він сказав би: «Таточку, як я втомився!..» Але зараз, побачивши Геннадія Андрійовича, він стояв, переповнений складними почуттями. Він радів з того, що нарешті побачив людину, якій довіряє більше за інших, йому хотілося б назавжди лишитися поруч із своїм учителем. Але хтозна, як живе тепер сам Геннадій Андрійович, чи можливо це.

Вони сіли у видолинку, закритому з усіх боків кущами. Геннадій Андрійович вийняв з кишені шматок хліба з салом і дав Миколці. Поки хлопчик їв, Геннадій Андрійович уважно читав донесення Микити Борзова. Воно було коротке: «Ост-24» незабаром перебазується в Новий Оскол. Полонених перекинуть туди машинами».

Залишалося невідомим найголовніше: коли. Якби пощастило встановити це, можна було б напасти на охорону і, звільнивши полонених, зірвати на деякий час початок робіт в укріпрайоні.

Треба швидше доставити повідомлення в загін.

— Ну от що, Миколко, ходімо, брате, сидіти нам з тобою ніколи, — сказав Геннадій Андрійович і рішуче підвівся з землі.

Але Миколка чомусь залишився на місці.

— Геннадію Андрійовичу, а я тут не сам.

— Як — не сам? — злякано запитав Стременний.

— Я з Майєю.

— Якою Майєю, де вона?

Геннадій Андрійович знову сів поруч з хлопчиком.

— Зараз я вам усе розкажу…

І Миколка, затинаючись і поспішаючи, почав розповідати свою історію. Чим далі слухав його Геннадій Андрійович, тим неспокійніше ставало у нього на серці. Хто цей Михайло, якого врятував Миколка? Микита Кузьмич йому недовіряє і, мабуть, недаремно. А що за людина фотограф Якушкін з Базарної площі? Дивакуватий, але добрий. Можливо, він охоче допомагав би підпільникам. Про все це треба серйозно подумати.

— От що, Миколко, — сказав учитель, — доведеться мені вас із Майєю до партизанів одвести. Де вона?

— Я заховав її далі в лісі, Павле Мартиновичу, — відповів Миколка. — Якби на мене напали — вона врятувалася б і все передала…

Геннадій Андрійович похмуро посміхнувся:

— Ну, я бачу, ти конспіратор! Веди її сюди. Я вам обом розкажу, як діяти…

Миколка підвівся і почав руками обтрушувати сміття з штанів.

— А там не тільки Майя, — сказав він. — Там ще й Вітя Нестеренко.

— Який Нестеренко?

— Хлопчик один. Його Клавдія Федорівна з лікарні забрала…

— Він хворий?

— Ні, зараз уже здоровий. У нього запалення легенів було… Слабенький зовсім.

— Слабкіший за тебе?

Миколка посміхнувся:

— Я дужий!..

— Ну, веди їх швидше.

Миколка ступив кілька кроків, але в кущах раптом обернувся:

— Павле Мартиновичу, а про батька вам можна розказати?

Геннадій Андрійович махнув рукою:

— Знаю, Миколко, знаю!..

Хлопець зник за кущами. Було чути, як під ногами в нього хрустів сушняк. Вітер шумів у голих гілках. За лісом сипло загув паровоз.

Від хутора долинуло скрипіння гальм, і Геннадій Андрійович прислухався. Відхилив кущі, обережно виглянув, але вже смеркало, і будинку лісника не було видно.

— Миколко! — окликнув Геннадій Андрійович, коли силуети дітей майнули за кущами.

Геннадій Андрійович тут же побачив невисоку білявеньку дівчинку з двома кісками, яка сміливо дивилася на нього, і високого, кремезного, але якогось крихкотілого хлопчину; обличчя його було розгублене.

— Ось вони, Геннадію Андрійовичу! — сказав Миколка і при цьому зробив такий енергійний і широкий жест рукою, наче сам він був Чорномором, а за ним ішли тридцять три богатирі.

— Миколко, — швидко промовив Геннадій Андрійович, — проберись стороною до будинку і поглянь на дорогу, чи не їде по ній хто-небудь!.. І зразу ж назад. Так, щоб ніхто тебе не бачив! За десять хвилин будь тут…

Миколка шугонув у кущі і зник. За ним хотіла кинутись і Майя, але Геннадій Андрійович її затримав. Повний хлопчик стояв з байдужим виглядом.

Миколка був точний. Засапавшись, втомлений, він прибув назад і повідомив, що на хуторі — поліцаї і німецькі солдати. Вони щойно зійшли з машин. Серед них дід Харитонов. Він про щось розмовляв з офіцером.

Геннадій Андрійович кілька секунд мовчав. Так, у Харитонова важке становище.

— Ходімо, діти, ходімо за мною!.. Швидше!.. Не можна гаяти часу… Тут є неглибока річка… Давайте перейдемо її бродом, щоб збити із сліду собак…

Вони швидко заглибилися в ліс.

Розділ дванадцятий
ШУКАЮЧИ РІШЕННЯ

Пробираючись з дітьми густим лісом, Стременний думав про те, що на крутих життєвих поворотах найповніше розкривається сутність людини. Оці двоє хлопчиків, його недавні учні, і дівчинка-сирота починають своє життя з важких випробувань. Якими вони вийдуть з них, якщо залишаться живі? Навіть зараз, коли вони йдуть одне за одним, мимоволі проявляються їхні характери. Миколка Охотников, виламавши велику сукувату палицю, крокує попереду всіх, як мандрівник. Він