Читати книгу - "Справа про 19 роялів, Еміл Вахек"

своєї знайомої, та тільки через кілька днів. Може, він мав на увазі саме цю жінку; віком вона цілком підходить і розмовляє з ним на «ти». Приїхала відразу, тільки-но отримала телеграму. Була в Німеччині й тому не могла знати про те, що з ним сталося.

— Паспорт у неї є?

Тикач кивнув.

— А вам не здається…

— Ні, з паспортом усе гаразд, але… Річ ось у чім. Паспорт у неї на ім'я Гільди Баумрук, торговки з Варнсдорфа. Коли я її запитав, чим вона, власне, торгує, сказала, що тепер уже нічим, бо під час кризи, дуже жорстокої в північних районах, мусила продати крамницю. Тепер, мовляв, живе з капіталу. Але судячи з того, як вона одягнена, я не надто високої думки про її капітал. Тож я попросив її трохи у нас відпочити, а сам подзвонив у Варнсдорф. І що ж виявилося? Дивна річ! Та Гільда Баумрук справді вже не торгує, але жваво розгорнула заборонені прикордонні операції.

— Як агент гітлерівської партії?

Тикач кивнув.

— Ви були коли-небудь у Варнсдорфі? Тоді знаєте, що звідти всього два кроки до кордону. І перейти його — раз плюнути. Коли я їм сказав, що тримаю її тут, мені відповіли, що це цілком зрозуміла річ, бо вона весь час тут нишпорить. Потім мене попередили, що є вказівка не дратувати генлейнівців, та це я знаю й без їхнього попередження, бо наше славне міністерство знову по-батьківському нагадало мені, щоб не зачіпав німців. До вашого приїзду я тут усе це трохи обміркував. Викликав її знову й запитав, як і звідки вона знає Віртера. Відповіла, що вони давні друзі і що вона завжди його відвідує, коли приїжджає до Карлових Вар. Останнім часом її щось турбує жовчний міхур, і вона хоче тут підлікуватися. До Віртера, мовляв, ішла для того, щоб він підшукав їй яку-небудь тиху і недорогу кімнатку. Тоді я спитав її прямо, чи домовлявся з нею Віртер про те, що він мені казав. Трохи повагавшись, вона заперечила і спитала, що з Віртером, цим самим підтвердивши мою здогадку. Я сказав, що йому загрожує небезпека, але не з нашого боку. Знову хвильку подумавши, вона сказала, що не має про це жодного уявлення. Про телеграму, послану мною від імені Віртера, вона й слухати не схотіла. Проте я встановив, що цю телеграму їй було вручено. Тепер я вже не випущу її, аж поки всього не з'ясую. Скаржитися вона буде так чи інакше, то хай уже буде принаймні чого. Головне — не дати їй зустрітися з тією загадковою Утєшиловою, яка мов крізь землю провалилася. Б'юсь об заклад, що вона десь тут переховується, І от тепер я подумав, що час уже братися до неї, незалежно від того, подобається це панові Петровіцькому чи ні. Але ще трохи зачекаємо, першість має «Імперіал». Я не зважився говорити про це Клубічкові по телефону, бо мої розмови, можливо, підслухують.

— Що ще нового?

— Якщо говорити по порядку, то насамперед мене викликав Кршікава і зобов'язав мовчати. Та шила в мішку не сховаєш. Я сподівався, що сюди встряне той ваш Маурін, але роздзвонив про це той, на кого б ніхто й не подумав, — кіноартист Гаррі Піль. Довідавшись, очевидно, від персоналу про те, що сталося в «Імперіалі», він перелякався й офіційно зажадав від Кршікави охорони і, як причину своєї вимоги, назвав випадок з Віртером. Цілком можливо, що він просто хотів зробити собі рекламу. Бачили б ви, яке в Кршікави було кисле обличчя. Він охоче був би зам'яв цю справу, але Гаррі Піль попередив, що коли не буде вжито заходів, він розповість про це на прес-конференції, яку влаштовує в «Пуппа».

— На таку штуку навіть Маурін не здатний, — кисло всміхнувся Трампус.

— Отже, Кршікаву змусили офіційно послати мене в «Імперіал». І про що ж я там довідався? Про дуже цікаві речі. Що той адміністратор, якого ми відразу запідозрили, а також кельнер, що приніс Віртерові отруєну каву, зникли. Чи до того, як втрутився кіноартист, чи опісля — не знаю. І куди — також не знаю, бо Кршікава одразу ж заборонив мені проводити розшуки в Карлових Варах, щоб, мовляв, не хвилювати населення. А розслідування за межами міста доручив жандармам. Це означає, що ті двоє спокійнісінько зможуть перейти кордон. Я, певна річ, не думаю, що вони діяли тут з власної ініціативи… Ні, це були просто виконавці наказів. Але хто їм давав ті накази, ми вже не довідаємось. У всякому разі, від них.

Він не встиг докінчити, як на столі задзвонив телефон. По короткій розмові Тикач вибачився і вийшов до сусідньої кімнати. Повернувся дуже схвильований.

— Нагальна, дуже важлива справа, — сказав він. — Займайтесь чим хочете, я не знаю, коли матиму для вас час. Тільки залишайте в «Бразілії» свої координати.

Потім повернувся до гостя, який так його схвилював. То був Пальмер.

— Вітаю вас, Genosse[18] Пальмер, — сказав він. — Чекаю на вас ще з учорашнього дня, як на спасителя.

Пальмер похитав головою.

— Боюсь, що я мало зможу вам допомогти, пане Тикач. Правда, в Карлових Варах багато розмов про те, що в «Імперіалі» прибрали зрадника, зв'язаного з чеською поліцією, але хто це вчинив і як, ніхто нічого не знає.

— А генлейнівці?

— Вони лише посміхаються і з виховною метою сприяють поширенню чуток, але нічого певного не кажуть. Чи правда, що ваше начальство заборонило вам розслідувати цю справу? — Він запитливо глянув на Тикача.

Той почервонів, але мусив мовчати, щоб не порушити службової присяги.

— Ага, в тому-то й усе лихо, — мовив Пальмер, помовчавши. — Я розумію, хоч ви нічого й не сказали. Хочете знати, що я про це думаю?

Тикач кивнув:

— Викладайте все, що маєте на серці, Genosse Пальмер.

Відвідувач усміхнувся

— Ви називаєте мене Genosse, пане Тикач. Я не знаю, як ви собі це уявляєте, але зараз ми справді з вами товариші, хоча й належимо до різних таборів. Думаю, що саме ви це