Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

в тому, щоб виставляти на тлі Ніагари свою яскраво освітлену й неперевершену нікчемність. Та все ж для цього потрібна надлюдська зарозумілість.

Надивившись донесхочу на велетенський водоспад Підкову, ви ще по одному висячому мосту повертаєтесь до Сполучених Штатів та йдете берегом до Печери Вітрів.

Тут я вчинив згідно з інструкцією: роздягся, а натомість нап’яв непромокну куртку й комбінезон. Одяг цей дуже мальовничий, хоч і не відзначається красою. Гід, у такому ж спорядженні, повів мене гвинтовими сходами вниз, і мені здавалось, що їм не буде кінця-краю. Ми опинилися глибоко під землею, але доволі таки високо над річкою.

Потім ступили на хисткий місточок лише з однієї дошки. Тоненькі бильця, що за них я хапався обіруч,– не подумайте, що з остраху, просто так мені більше подобалось,– одгороджували нас од безодні. Спуск дедалі стрімкішав, бризки од водоспаду густішали, і годі було щось бачити, отож посувалися ми навпомацки. Прямо в обличчя хлюскав шпаркий вітер, ніби заповзявся будь-що жбурнути нас униз, розтрощити об скелі чи закрутити в скаженому вирі. Я несміливо зауважив, що хочу додому, та запізно. Ми були вже під суцільною водяною стіною, яка так люто кидалась з високості, що людський голос потопав у її страхітливому гуркоті.

Мій гід щез за сизою пеленою, і я плентав за ним, оглухлий від гуркоту, гнаний скаженим вітром і підштрикуваний колючими бризками. Нас огорнула пітьма. Ніколи ще я не чув такого виття і реву розбурханої стихії, такого шаленого герцю вітру й води. Я скулився, бо здавалося мені – на голову ринув увесь Атлантичний океан. Ніби настав кінець світу! Я нічого не бачив, тільки суцільну зливу. Не встиг розкрити рота, як мені в горлянку шугнула чи не половина водоспаду, якби де-небудь у мені раптом з’явилась пробоїна, то вже, мабуть, і на світі мене не було б! І раптом виявилось, що місток кінчився та треба дряпатись слизькими скелями вгору. За все життя я не зазнав більшого страху, та вже й не зазнаю. Врешті-решт ми таки вибились на світ божий, на чисту місцину, де можна було спокійно глядіти на піняву лавину вируючих і несамовитих вод. Коли я на власні очі побачив це бескиддя води і як вона не любить жартів, то навіть пожалкував, що отак ризикнув проскочити під нею.

Благородний червоношкірий завжди був моїм вірним і наймудрішим другом. Я полюбляю читати всілякі історії й легенди про його надзвичайно гострий розум, любов до волі в диких преріях, безмежну щирість та повну гідності метафоричну мову. А особливо про його лицарське кохання до смаглявої красуні!

Коли побачив, що в ятках біля водоспаду повнісінько всіляких бісерних оздоб, різноманітних мокасинів, цяцькових чоловічків, у яких ноги наче пампушки, а руки й тулуби продірявлені наскрізь,– бо як же вони інакше змогли б тримати луки і стріли? – то вельми зрадів: ось я на власні очі побачу червоношкірого!

І справді, продавщиця розповіла мені, що всі ці речі зроблені руками індійців, яких біля водоспаду мешкає сила. Всі вони сумирної вдачі, і можна розмовляти з ними цілком безпечно. Наблизившись до мосту, перекинутого на Місячний острів, я здибався з Сином лісів. Він сидів під деревом і вишивав бісером жіночу сумочку. На голові капелюх з обвислими крисами, на ногах грубі черевики, а в зубах коротенька чорна люлька. Я патетично заговорив:

– Чи ти щасливий, о Ух-Бам-Бам із племені Гуп-Гуп? Чи ще зітхає великий Плямистий Грім за стежкою війни, а чи душу його тепер заполонила смаглолиця діва – Гординя Лісів? Чи ще жадає могутній Сахем напитися крові своїх ворогів, а чи вдовольняється вишиванням сумочок для жінок блідолицих? Відповідай же, гордий покидьку минулого, старезна потолоч, говори!

І потолоч заговорила:

– То це мене, Дена Хулігена, ти вважаєш смердючим індійцем?! Ти, клишоногий дияволе! Клянуся рогом Мойсея, я тебе з’їм.

І я дременув геть.

А трохи далі, біля Черепахової вежі, побачив ніжну тубілку в мокасинах з оленячої шкіри, вишитих бісером і з оторочкою, та ще й у гетрах. Вона сиділа собі на лаві, серед химерних брязкалець. Діва щойно закінчила вирізати з цурпалка вождя племені, котрий чомусь нагадував заколку для волосся, і свердлила йому в животі дірку, аби приладнати лук і стріли. Хвилину повагавшись, я промовив:

– А чи не сумно тобі, Лісова Діво? Чи не самітна ти, Весела Ящірко? Оплакуєш згасле багаття ради старійшини чи невмирущу славу своїх предків? Чи, може, твій дух витає десь у далеких нетрях, куди пішов полювати Індик, що вергає громи, твій могутній коханий? Чому мовчиш? Не хочеш мати справи з блідолицим?

І діва озвалася:

– Дурило! Це мене, Біді Мейлоун, ти так обзиваєш? Йди геть, а то турну твій дохлий кістяк у вир, падло смердюче!

Я кинувся геть.

«Хай йому біс, з цими індійцями,– подумав собі.– Брешуть, що вони зовсім ручні, та, коли очі мене не підводять, мабуть, саме стали на стежку війни».

І все ж таки я спробував ще раз побрататися з ними, набрівши на цілий табір, де вони шили мокасини й ладнали намиста з мушлів.

Я заговорив до них мовою дружби:

– Хоробрі червоношкірі! Великі Сахеми й мужні воїни! Жінки і славні Безумці з племені навісних! Блідолиций з країни призахідного сонця вітає вас. Тебе, благородний Тхоре, тебе, Ковтуне Гір, тебе, Гуркотливий Громе, тебе, Зухвале Скляне Око! Блідолиций, що прийшов з-за Великої води, щиро вітає вас. Ваші ряди поріділи, хвороби й війни винищили ваш народ. Покер і «двадцять одно», марне гайнування грошей на мило – розкіш, якої не знали ваші предки, – витрусили геть ваші капшуки. Привласнюючи чуже з наївності та недосвідченості, ви щоразу накликаєте на себе гнів. Все плутаючи й перебріхуючи – теж із наївності! – ви тільки принизили себе в очах завойовників. Заради того, щоб добути міцне віскі, нажлуктитись, відчути себе на мить щасливим та перебити томагавком всю родину, ви оддаєте на поталу всю неповторність свого одягу. І ось стоїте переді мною в яскравому сяйві дев’ятнадцятого століття, ніби якісь бродяги, мешканці нью-йоркських нетрів. Отямтесь! Згадайте своїх предків! Ви вже забули їх звитяги? Згадайте Ункаса37 й Червоний Жупан. Печеру Дня і Тарабум-Бум! Невже ви гірші за них? Ставайте під моє знамено, благородні дикуни, славетні бродяги!

– Геть його! Женіть падлюку! У варту його! Повісити! Втопити!

Все сталося за якусь мить. Полетіли дубчаки, шматки