Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

керманичеві!

Комендант, що сидів уже на возі, піднісся, витягнув шаблю і, вимахуючи нею, гукнув у відповідь пушкарям:

- Гурра тісареві!

Пушкарі повторили.

- Гурра Україні!

Пушкарі повторили, а комендант від’їхав із своїми жовнірами двома возами...

Пушкарі почули свою важність і розпустилися в шварми гляцями понад дорогу. Очима на дорозі, а руками смерть тримають.

Лиш стрілить пушкар, лиш пустить долів плиту, а життя гине.

Жде шварма...

Рушниці держуть дорогу своїми очима...

Буде придибашка...

Але село храмує. Хатами за столами не містяться газди і газдині. Харчують, набуваються, веселяться. Сопівки говорять жилами, а співанки б’ються крильми по шибах, аж вікна дрожуть.

Газди з молодицями попліч позасідали і ведуть голосом по хатах, а руки плечима. Бо у храм і газдівська кров до челяді ласа. Тому самі газди рівняють себе у співанках до зайця, що сидить на колоді і плете рукавиці, а з колоди до колоди та до молодиці.

Але молодиці однаково за пушкарів гадку мають:

 

Та кувала зазулиця в сивоті в оплоті,

Чому хлопці не співають, ба шо ж би їм в роті?

 

А коли дєді й нені жалували своїх синів, що через неприятеля збавили себе храму і, не ївши, колінкують на скалах понад дорогою, тоді молодиці стали газдів перемовляти, аби вийшли з ними ід своїм дітям та й аби вийшли з ними ід своїм дітям та й аби винесли їм страви і храмового пиття.

- Най би легінів не млоїв голод попід серце.

- Най би їм студінь не вигонила їх молоду душу.

- Най би їм молоді суставочки не заклякали на камінних плитах.

- Най би неприятіль не красив кремінь молодою кервою.

Слово за словом та й бисажки таскали терх на кичерю та на груні ід пушкарям, мисливим стрільцям.

Салаш за салашем виходив на світ, навертав ід пушкарям і здоровкався цугарями.

Село храмувало понадвір’ю. Молодиці пишнилися.

Пушкарі зацитькували газдів і газдинь, але храм своє право має.

Відтак зумівалися пушкарі.

- Гей, хло’, шо ті молодиці з нас роблют?

Дєді подавали синам повні пугарі, а сини зарікалися пити, але за принукою молодиць ломили собі волю і цілували дєдів в обі руки та й відверталися набік і пили, а відтак дєдям і молодицям честь віддавали.

Та й гостилися, та й харчували.

А як пушкарі заспівали, а молодиці за ними голосом повели, то все село збіглося, як бджоли до меду, і вкрило гору понад дорогою.

Плазувало село голосами по скалах та бердах, як би тесало сталевими сокирами дзвінкі протеси яворові.

А молодиці покивували пальчиками на пушкарів і виводили їх з розуму:

 

Ой я хочу данцувати, а ви, люди, чуйте,

А ви, старі, розходітси, молоді, ночуйте.

 

Флоєри під серцем скоботали.

Чобітки притупували і лупали кремінисту землю.

Очі свічками засвітили.

Кучері вітром літали, молодичині ширинки з голів скидали, коси розплітали.

Пістолєта лускали у сумерк вечірній.

Охота росла, як ватра в смеречині.

Гора металася, підтрясалася-гуляла...

Раптом по дорозі: пук!

Гора долів ззирається.

А дорога: пук-пук-пук!

Гора завмерла.

Гейби вітер подув, а два пушкарики відмахнулися, захиталися, далися набік та й потич повалилися.

Зойкнула чорнобрива молодиця, вхопилася за серце і, як дзвінок, упала на землю...

Гора йойкнула...

Дорога дала горі пуду...

Газди скочили боками на дорогу і згійкали на жовнірів, що стріляють до людей, як до звірів.

Перелякані жовніри вилазили з придорожних окопів і перезнавали, чи багато неприятеля на горі танцює та вигукує, а газди сердилися і руки заломлювали.

- Мой брє, ляндштурмаки, та ви гезде шукаєте неприятеля, а над Прут вакаєтеси?

- То ви на нас з ненападу стріляєте, гей на вовків?

- То ви нам наших синів убиваєте?

- На таку роботу лиш би нахарькати!

Газди лютилися, а ландштурмаки випрошувалися, що вони не тутешні, утікають із долішнього села перед неприятелем, а стріляли тому, що почули стріли з гори і гадали, що то неприятель на їх життя важить.

Та як вони просили газдів, аби були перебашні, то задки відступали і в темній мряці щезали.

А газди їх проклинали:

«Аби вам путь пропала, цуріки безчєсні!..»

 

 

А згори рагашами сходило у тузі село на дорогу.

Пушкарі несли на рушницях своїх обледенілих побратимів, а молодиці двигали на поясах тоту чорнобриву душку, що більше не дише.

Село шпоталося, дивом дивувалося, чудом чудовалося…

 

ПОМЕННИК

 

 

Де лиш толічка з-помежи лісів вишкірилася, то її челядь укрила. Село на запаску зійшло; де хлоп упрівав - там тепер челідина вилежується, ротом питлює, войну чинить. Коні, як звір зачують, стають у кружок, а голови всередину, та й фоськають, та й потерпають, аж шкіра на них дрожить. Так челядь тепер. Дрожить, гей лист на трепеті, рісними словами страх на село пускає. Одна наперед одної.

- Гей, душко-кумко, пропаде наша праця, кровця наша, мозільчик наш студений!

- Гей, світку ти наш бідний, виріже нас до лаби, аби з нас пощіку не було!

- Аді, жидва та лєнка, гей ворон, на село злетіла, килу хліба на сорок левів підогнала!

- Кобих була віща такої години, була бих си від боли не лічила, була бих по-люцки вмерла!

- Бубнили в місті крізь плач: люди, біг з вами, ями копайте, працю ховайте! Кайтеси, люди!

- Де ж я годна сінце та й маржинку в яму спрьитати?

- Москаль, ци йкий нетрудний, спрьиче сінце, та й маржинку, та й нас ірщених!

- Кажут жиди, шо недалеко, шо дим видко.

- Челідинам цицки рубає, на кілє кладе!

- Котра молода, пуп догори, каже, робит з нев, шо не треба, а котра май старша, обцасом тратує, піков колит.

- Баба до закопаня,- каже.

- На войні нема віри, нема серця, нема жінки, лиш неприятіль, та й амінь!

- Ей, цитьте, кумки-любки, не гнівім бога!

Тріщать руки, як їх жінки заломлюють