Читати книгу - "Казки для дітей, Франко І. Я."

з полудня станули в лісі, з котрого перед кількома тижнями мусили були тікати перед напасливими совами. Каркайло велів усім бути тихо і збирати ломаки в лісі, а сам полетів на близьке пасовисько. Там вівчарі наклали були огонь і, покинувши його на хвилину, пішли завертати вівці. Сю хвилину вигледів Каркайло, вхопив у свої пазури одну горючу головеньку і полетів просто до входу сов’ячого замку.

- За мною, діти! - крикнув він воронам.- Кидайте кождий свою ломачку перед самим входом сов’ячої печери, та гарно на купу!

Почали ворони кидати ломачки і швидко накидали таку купу, що зовсім заткала вхід до печери. А тим часом Каркайло кинув свою головеньку в своє гніздо, збудоване при тім же вході, і почав над нею махати крилами. Швидко головенька роз’ярилася, від неї занялася в гнізді суха трава, від трави сухе листя, а від листя сухі ломачки.

- Махайте крилами над огнем! - командував Каркайло. Замахали крилами сотки ворон, зробився сильний вітер, і швидко ціла купа ломаччя розгорілася ярим огнем. Бухнули клуби густого гарячого диму до сов’ячого замку, побудилися сови з солодкої дрімоти. В печері почалася страшенна тривога. Робилося чимраз гарячіше, дим душив, розпука відбирала розум. Сови кидалися в печері, мов безумні, декотрі летіли просто в огонь і гибли, як мухи, інші конали в щілинах, душилися, товкли головами о кам’яні стіни, пищали і кричали, але все надармо. І не минула година, як усі вони разом з царем Пулооким і його дубродушними міністрами погибли в тій печері. Тільки Пугукало і його свояки лишилися з цілого сов’ячого накоренка.

А ворони і круки тішилися дуже, що так хитро побороли своїх страшних ворогів. Відтепер вони могли жити собі свобідно в своїм лісі і були безпечні від нічного нападу. Їх рід відтоді розмножився сильно, а сов’ячий рід зробився малий і нечисленний. І що найважніше, бачачи, до якого нещастя доводить гордість і легкомисне зачіпання противників, сови зареклися на віки вічні нападати на ворон і на круків. А круки і ворони ще й тепер, де побачать сову, то б’ють і лають її.

А Каркайла шанували всі до самої його смерті.

 

 

 

I

 

Старі перекази й книги оповідають нам, що в давню давнину люди були дикі, жили по лісах та вертепах, ховалися в печерах та яскинях. Їх було мало, розум їх був нерозвинений, вони не знали ні вогню, ні заліза, ні жодного металу, жили плодами диких дерев, ягодами та корінцями ростин, одягалися в листя та кору дерев і мусили ховатися перед звірами, що були далеко сильніші, ліпше узброєні і численніші, ніж люди.

Се тривало дуже довгі віки. Аж з часом люди набралися більше розуму, опанували вогонь, навчилися з кременя робити оружжя, викрісувати стріли, сокири та списи, далі пізнали різні метали, бронзу, мідь, залізо, присвоїли деяких звірів і при їх помочі запанували над землею. В міру того поступу вони множилися чимраз більше, виходили з лісів, навчилися будувати доми, села й міста і з часом опанували всі щонайліпші часті землі. Звірі, що перед тим були панами землі, гуляли всюди свобідно і не знали іншої війни, крім тої, якої вимагало їх власне виживлення, тепер почули на світі нового ворога, сто раз страшнішого, як голод. То був ворог, ніколи і нічим не насичений, хитрий та могучий, такий ворог, що досягав і рибу в воді, і птаха в повітрі, і оленя в лісі, і борсука в ямі. Всюди його було повно, до всього йому було діло, на кождого він знаходив спосіб. Чи то дрібна гусільниця, жучок, черв’як, сарана, чи великі вовки, орли, ящіри та льви, всім він видав війну, бо всі сяк чи так влазили йому в дорогу, і ніхто не чув себе безпечним перед ним. Тим страшним ворогом був чоловік.

Довгі віки йшла війна між чоловіком і звірами. Дійшло до того, що багато звірів чоловік половив і повернув у своїх невольників, а інших багато перемордував і прогнав у далекі ліси, в дебрі та степи. Вони мусили ховатися перед ним у недоступних місцях, так, як чоловік колись ховався перед ними. Їх стало менше, бо все, що попадалося в руки чоловікові, гибло. Та й доля тих звірів, що служили чоловікові, робилася чимраз гірша. Їх змушував чоловік до тяжкої праці або годував на те тільки, щоб їх різати собі на страву та на одежу.

Та ось по многих тисячах літ настав на світі премудрий цар Соломон, розумний і справедливий, якого не було ніколи досі. Він був царем не тільки над усіми людьми, але також над звірами. Він розумів мову кождого звіра і видав закони, які мали кермувати життям усіх живих творів на землі по справедливості. Сі закони оголошено не лише людям, але всім живим істотам на землі.

Почувши про сього царя і про його премудрі закони, всі звірі почали думати, чи не пора би їм позбутися того немилосердного і ненаситного ворога, яким був для них чоловік, і відзискати свою давню свободу і своє панування над світом? Зібралися всі домашні і всі дикі звірі, поневолені чоловіком, і ухвалили вислати до царя Соломона післанців з-поміж себе, по одному з кождого роду, щоб домагатися по царському закону привернення для них первісної свободи та незалежності від чоловіка. Тільки один Пес був противний тому. Він зістався вірний чоловікові і завідомив його про ухвалу звірів. Почувши про се, люди, й знаючи царську справедливість, вибрали зараз із-поміж себе щонаймудріших і післали їх до царя Соломона з тим, щоб було кому боронити їх справи, коли звірі почнуть жалуватися перед царем.

Післанці звірячі і людські прибули майже рівночасно до царя Соломона і завідомили його, в якій справі їх прислано. Почувши, що заноситься на великий процес між звірами й людьми, цар Соломон велів добре приняти післанців, гостити їх як слід через три дні, щоб відпочили з далекої дороги, а сам тим часом розіслав гонців на всі часті світу, щоб поскликали наймудріших законознавців із людей і з праведних духів до його царського трибуналу.

Минули три дні, і всіх покликано перед царя.

 

 

II

 

У величезній судовій палаті засів цар Соломон на своїм престолі. Праворуч