Читати книгу - "Люборацькі, Свидницький А. П."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Та хай йому сім чортів і все лихе; чи я ж проклинаю? І чого ви вчепились?
- Чого ти людей розгониш? чому розуму не маєш? - почала мати.
- Коло якого-небудь хапокниша я запобігала б! ге! бач, чого забагається!
- Ей, дочко! схаменися! Що тобі такого, що так цензоруєш людських дітей? Хіба ж ти дідичка сама? Хіба твій батько не піп був?
- Та що з того?
- Чого ж ти така думна? Чого погорджаєш поповичами? кого ти ждеш, кого сподієшся? чи не з отих голодранців кого, що так звиваються коло тебе?
- Я нікого не жду, але й за поповича не піду: ні стати, ні сісти, ні слова сказати не вміє, а я б пішла!
- Ей дочко! ей, дочко! побачиш-побачиш!
- Добре, добре, побачу! ідіть лиш собі, лягайте отам, то мені легше буде.
- Осуда ти моя, нещастя ти моє - не дочка,- сказала мати й вийшла в пекарню дать пораду тим курам, що порізали. Орися там уже була; і Текля коло єї щось шупорталась.
Зоставшись сама, Мася взяла польську книжку, оклякнула і почала вичитувати польські молитви.
Отак не один богослов з облизнем поїхав. Лучалось і до Орисі, та старий звичай на заваді стояв:
- В мене всі дочки рівні,- відказувала стара,- на вибір їх не маю; коли хочете, беріть старшу.
Та старшої ніхто не хотів, і вона ні за кого не хотіла; та з-за неї і Орися сиділа. Людські дочки вже діточками батькам своїм кланялись, а сироти сидять та й сидять, ніхто й не крюкне.
Ще поки Мася молодша була, то хоч вередлива була, та не осудлива; а як стукнуло вже за двадцять, то ту осудила, ту очорнила, ту обговорила. У людей сусіди бувають добрі, добрим чоловіком прислужаться; а тут всі відцурались, всі відстрахались. Мало що терном не вросла колись битая доріженька до о. Гервасія. Один одним духовник о. Антоній їх не цурався і доріженьку протирав. Цей було прийде тугу розважити.
- А що, паніматіночко,- каже,- і вам лихо, і в мене не тихо; притопчім же біду кляту черевиками. Бо й я в черевиках же ходю.
- Та що вам за біда? - озветься паніматка.- Ви вже далі-далі онучат дружитимете, а в мене ще й діти мої сиріточки на в’язах висять!
- Не тужіть, паніматінко,- якось-то воно буде.
- Коли б мені хоч тих безщасниць притулити, а Антосьо і сам собі дорогу проб’є.
- Над сиротою бог з калитою, приказують люди,- озвавсь о. Антоній.- Не тужіть!
- Коли б він милосердний хоч нашого вікарого підняв, що лежить недуж; а як вкоротить йому віку, то я тоді зовсім пропаща...
- Не тужіть! моліться,- може дасть бог, що й куца вивезе.
Це тоді вже діялось, як в селі таки добре громада загула. Вікарій був немощний, то мало не за кожною требою мусіли вдаватись до сусідськіх попів. А чужий панотець, як чужий пан, як дерне, то аж пальці знати. От і загула громада: «Що воно таке є? хіба ми не такі люди, як і всі? Хіба в нас церква негарна, щоб свого панотця не мати? Подаваймо супліку до архирея, щоб прислав нам попа хоч сякого-такого! Хоч такого, що й під носом йому не світає… Доки ж нам бідувати?»
І частувала паніматка, і просила - нічого не помоглось. Як і благочинник заїхав, став вговоряти.
- Якби ми бачили,- відказали йому,- що хоч яка надія є, то що іншого, а так… доки нам ждати!
- Та може, якій сироті бог долю пошле,- каже благочинник.
- Ге! хіба це сироти, як у людей? Ось придивіться, що виробляють - не всі, а старша. Чи мало до їх людей траплялось? а коли не хоче за попа, то хай же не заважає, хай з дороги вступається, бо викидаємо!
- Та майте бога в серці! згадайте о. Гервасія! Який він добрий був для вас, а ви для його сиріт такі нелюдяні! та його кості здригнуться.
- Ми вже, панотченьку, пошанували пам’ять покійного батюшки. Дивіться самі: п’ять літ терпимо. То доки ж нам не мати голови в селі? Подамо супліку - хай дають нам панотця.
- Пождіть ще з місяць; може дасть бог і сиротам, і вам.
- Ну! ще місяць пождемо, однак тепер роботи надходять; а там - о! бог свідок, що подамо супліку до архирея, таки до самого архирея. А до жнив він, кажуть, і в нас буде?
- Та буде ж.
- От нам і на руку.
Благочинник добре знав, що жениха не знайдеться, бо всі знали Масю, а мав надію, що архирей своєю властю скаже кому женитись, то хто-небудь і втопить свою голову. А справившись там, пішов паніматку вговоряти, щоб не зважала на старшу, а як лучаться люди до меншої, хай з рук не спускає. Тим часом написали до архирея просьбу, щоб жениха прислав.
Дивне це діло! дівчата просять: пришліть нам жениха; а вдивишся, то нічого дивного нема. Хто топиться, й за бритву вхопиться. А попівнам сто раз лучче втопитись, аніж зостаться дівочити при матері-вдовиці: і мати пропаща, й діти зведуться нінащо. Безнадія і розум одійме, і серце, і вийдуть з них не дівчата, а клоччя: не людина, а пшик - без волі, без всього: тільки й знає, що на бога звертати: чи гріх, чи сором - все божа воля. Свою недолю вони дуже добре знають, і не одна безщасниця-мати просила і просе жениха для свого дитяти, бо їсти нічого; не одна безщасниця-попівна за тим же для себе і своєю персоною з’являлась до архирея, та не одна й буде з’являтись, нім здогадаються, що вони не щенята; нім подивляться й на них людяним оком. Вона плаче, що сором, а архирей каже: «Слезно просила» - і посила якого бідолаху, що ні кола, ні двора; ні роду, ні плоду. Той і встрягне, де й покажуть; а там п’є-п’є! - аж за вухами ллється… Або трапиться який урвиголова, що згнущатиметься цілий вік; найбільш посилають тих, кого ніхто не хоче, а сирота мусе, бо то воля владики.
У Люборацької
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люборацькі, Свидницький А. П.», після закриття браузера.