Читати книгу - "Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький"

вiн згоджувався з гетьманом. А тим часом в його серцi аж клекотiла обида. Вiн вгадував, що Українi не сподiватись добра од Москви, що Москва не додержить Переяславської умови i нiколи не держатиме, що вона вчинить з Україною, що схоче, як покаже її потреба, її iнтереси, а не вигоди України.

Виговський стояв, похиливши голову. Як крiзь сон долiтали до його вуха крики й лайка гетьманова. А в його головi йшла дума за думою тихо-тихо, одна смутна, друга невесела. В його болiло серце так само, як i в Богдана, але болiло тихо, без гуку, без крику, без слiв, як тлiє жар в сухому деревi перед пожежею.

"Що то станеться тепер з Україною? Де їй дiтись? До кого приставати? В кого запомоги шукати? Скiльки вже пролито козацької кровi! А скiльки ще доведеться її пролити!" - снувались думки в його головi, доки гетьман вгамувався.

Гетьман зараз оповiстив, щоб на днях зiбралась рада. Старшина розпрощалась з гетьманом i вийшла з свiтлицi, неначе громом приголомшена. Вийшов слiдком за нею й Виговський з своїм старим батьком Остапом. Вони вертались додому мовчки i слова не промовили, їх наздогнав Данило Виговський. Вони ввiйшли в свiтлицю Виговеького такi сумнi, неначе вертались з кладовища, поховавши дорогу, близьку людину.

Вже був час пiзнiх обiдiв. Виговський звелiв подавати обiд. Слуги накрили стiл i подали обiд. Виговськi сiли за стiл. Але їм не пилось i не їлось. Страва стояла на столi й холонула. Налитi чарки стояли повнi. Смутний сiрий свiт хмарного осiннього дня ледве свiтив в маленькi вiконця тiсної свiтлицi i неначе додавав смутку засмученим Виговським.

- Отака-то наша доля, тату! - заговорив Iван Виговський.

- Я нiчого доброго для України i не сподiвався од Москви. Не люблю я Москви й нiколи не любив її, - тихо промовив старий Остап.

- Московськi бояри темнi, непросвiченi, ще й до того гордi та чваньковитi. Вони згорда поглядають на нас i на ляхiв, високо несуться, неслись би аж до неба, якби можна було, - говорив Iван Виговський. - В нас, мовляв, в Москвi, тiльки чиста православна вiра, а ви, українцi, вже полатинщенi, схизматики, бо в вас, бач, хрестять через обливання... бо ви набрались ляського, католицького духу од Польщi. Москва - третiй Рим, а четвертого вже й не буде. Це тiльки й чуєш од їх. Не ждати нам добра од Москви!

- Я давно нарiкав на гетьмана, що вiн прийняв московське пiдданство i тепер нарiкаю, - обiзвався Давило Виговський.

- I недурно ти нарiкаєш, - сказав Iван Виговський. - Ще нi сiло нi впало, а Москва вже ладна оступитись од нас, як тiльки пани покадили їй пiд нiс облесливими пахощами. А поляки ж ще й не одвели нам границi. Ще ж ми не визволили од Польщi нi Галичини, нi Волинi за Горинню. Ми ще не зiбрались докупи, не змiцнились гаразд, а Москва вже ладна знов покорити нас пiд ноги полякам. Що станеться з нами? Хто вгадає, яка доля нас жде?

I Виговський зiтхнув важко-важко, неначе перед його очима клали в домовину його милу, любу Олесю або його рiдну матiр.

- Аж тепер на старостi лiт гетьман дiйшов до розуму! Розiбрав i втямив добре, чим тхне Москва, - сказав старий Остап Виговський.

- Розiбрав i втямив, це правда, але заплутався мiж двома царствами, - сказав Iван Виговський. - I один Бог вiдає, як ми виплутаємось на волю. Москва оце одразу показала свої норови. Наших козацьких послiв поляки приймали й вiтали, як i послiв заграничних, цiсарських, нiмецьких, венгерських. Їх приймали з честю й пошаною, давали їм харчi, кватири, давали дорогi подарунки, оксамитовi кунтушi, фалендишi голландськi й усякi дорогi сукна. А московськi бояри не пустили їх навiть близько до намету, нiби якусь непотрiб.

- Це недобрий знак, - обiзвався Данило Виговський. - Коли Москва вже тепер, тiльки що прийнявши Україну в пiдданство, проганяє наших посланцiв i не шанує їх, що ж буде потiм, як Москва забере нас в руки та насадовить свого вiйська отут, в нас дома, по наших мiстах?

Увiйшов слуга, старий козак, i принiс другу потраву. Але ще й перша стояла непочата, i чарки стояли повнi. Слуга з дива витрiщив очi. Виговськi тодi тiльки опам'ятались i схаменулись, випили по чарцi i почали їсти страву. Але їжа не йшла їм на думку. Старий козак поприймав з стола сливе повнi миски й полумиски i тiльки з дива поглядав скоса то на писаря, то на його старого батька.

"Чи це вони послабли, чи з ними трапилась якась неприємна притичина", - подумав старий козак, виносячи тiльки почату страву.

А Виговськi ще довго сидiли за столом, довго балакали, пили венгерське вино, але й вино не розвеселило їх. Важка дума каменем налягла на їх душу.

Данило попрощався i пiшов додому. Старий Остап пiшов одпочивати до своєї кiмнатки. Iван Виговський усе сидiв край вiконечка i поглядав на хмарне небо, на густi хмари, котрi неначе бiгли понад лiсом, понад горою, доганяли одна одну, котячись, неначе чорний дим, густими довгими валами.

"Чи не так вже котилось горе по Українi за усi Богдановi часи, як котяться по небi валами отi чорнi хмари? Битви за битвами, рiки кровi за рiками лились по всiй Українi, одна другу доганяла, одна другу випереджала. Не встигла одна рiчка зсякнути й висохнути, десь знов пiднiмалась друга кривава рiчка i сповнялась червоною козацькою кров'ю. Тепер Польща вихилиталась до дна, до корiння. Пани спаскуднiли. Польща падає, i при такiм упадi Польщi Україна встояла б i мала б силу одбиватись i вдержувати свої права. Москва росте, набирається сили. Бояри не страшнi тепер царевi: це потомки давнiх двiрських шутiв та скоморохiв Iвана Страшного. Це не польська вольнолюбна шляхта, а холопи царевi, i будуть чинити його волю, i прислужуватись навiть через мiру, i годити царевi, як годить нiкчемний холоп. Кляне гетьман Москву, кляну її й я ще бiльше з її нiкчемними, наглими холопами-боярами".

Надворi сутенiло, смеркало. В свiтлицi неначе впали тiнi на бiлi стiни, стали тiнi в кутку на дорогих в золотих шатах образах, обвiшаних вишиваними рушниками. Стало ще сумнiше на душi в Виговського. Його думи полетiли в давнину, лiтали понад полями, де були битви за волю України. Смутна згадка за