Читати книгу - "Канни і виноград, Олег Федорович Чорногуз"

– Абсолютно правильно, колего. Ви робите успіхи...

– І останнє прохання, Арнольде Івановичу: довірте мені свій портфель з фейлетоном і грішми. Рівно о двадцять третій годині ви повинні повернутися додому. Рівно о двадцять третій. Ви запам'ятали?

– Але, шановний...

– Я все знаю, – скромно перебив його Ситорчук. – Це у ваших інтересах. Ви повинні поступитися своїми принципами...

На алеї саду показався доцент Скрупняк з величезною мискою яблук сорту «папіровка рання» і сержантом Квочкою під руку.

– Спасибі, але нам ніколи, – промовив майор і рушив до виходу, перехопивши у Квочки доцента Скрупняка, щоб уточнити єдину й останню деталь, яка його ще цікавила.

– Я вам дуже вдячний, – майор Ситорчук міцно потиснув руку Скрупняку. – Ви пролили цілий пучок світла на одну з найзатемненіших плям у цій справі, – закінчив майор і, взявшись за ручку хвіртки, раптом повернувся й гукнув:

– Арнольде Івановичу! А ви не хотіли б зустрітися зі своїм англійським колегою?

– Ким, ким? – насторожився професор.

– Містером Алланом Каллом.

– Пробачте, але я це ім'я чую вперше...

– Дивно, – стенув плечима майор і відчув, як земля під його ногами закрутилася з швидкістю 30,27 км/сек. – Але свого часу, – опанував себе майор, – у Швейцарії ви познайомилися з доктором, якого звати...

– Жан де Лямур.

– Ви не помиляєтесь, Арнольде Івановичу?

– Ніскільки. Сьогодні вранці ми з ним зустрічалися «На висоті».

– Він англієць?

– Якщо мене не зраджує пам'ять, він швидше швейцарський француз...

– Дякую, Арнольде Івановичу. Тепер мені абсолютно все ясно.

Пострілюючи вихлопною трубою та збиваючи з дерев гусінь струменем синюватого диму, Квоччин мотоцикл набрав швидкість й помчав назустріч вечірнім сутінкам, які поволі розвішувала над планетою чарівна липнева ніч, настояна на липовому цвітові, споришу і подорожниках.

Канни і виноград

Такого диму, що висів того вечора в кабінеті майора Ситорчука над сейфом, не пам'ятають навіть ветерани райвідділу. Тому, коли поріг переступив полковник Шикун, майор упізнав його тільки по ході.

Ситорчук помітно хвилювався й попихкував люлькою, як паровоз, – сержант Квочка, який при своїй безвідповідальності був настільки точний, що по ньому звіряли годинник на міській ратуші, у такий відповідальний момент спізнювався.

– Не інакше, як з Квочкою щось сталося, – першим порушив тишу й субординацію ще малодосвідчений лейтенант Фостиков.

– Не інакше, – не без іронії зауважив полковник Шикун. – А чого ви мовчите, товаришу майор?

– Я думаю, – випустив на волю чергове кільце диму Ситорчук. – Боюсь, що полетіла прокладка в циліндрі...

– Ну, гаразд, – сідаючи на місце майора Ситорчука, мовив полковник Шикун. – Здогади залишимо на потім. Доповідайте, що тут у вас сьогодні сталось і чому я про це дізнався від сторонніх людей, – не без докору закінчив полковник.

– Бачите, Іване Андрійовичу, – Ситорчук витяг люльку й заходився набивати її черговою порцією тютюну «Козацький характер». – Ця справа спочатку мені видалася такою дріб'язковою, що я не хотів турбувати вас. Тим більше у неділю...

– У нашій роботі нічого не буває дріб'язкового. Навіть недокурків, – кинув репліку полковник Шикун.

Та майор Ситорчук удав, що не почув, і вів далі:

– Ця, на перший погляд, банальна історійка згодом перетворилася в таку карколомну й заплутану, що якби не формула з теорії відносності, нам би її за день не розв'язати. Все почалося з того, що професор Шлапаківський замовив у книгарні «Фоліант» масу книг наших живих класиків, – майор на мить зупинився. – Подайте, лейтенанте, товаришеві полковнику список замовленої літератури, – звернувся Ситорчук до Фостикова.

Поки полковник Шикун уважно вивчав список, майор устиг припалити свою люльку від запальнички харківського виробництва.

– Такий несподіваний поворот, признаюся, страшенно занепокоїв нас. Черговому літературному скандалові не минути, гадали ми. Усім відома так звана «ганебна» бібліотека професора Шлапаківського, і раптом – у ній найкращі книги. Парадокс! Паралельно з тим, на день раніше, сталася й інша подія – з в'язниці втік відомий плагіатор чужих думок та ідей Сіроштан, він же поет Артур і мандрівний оперний співак Толя Жванчик. Зі слів водія таксі 24-48 мені легко вдалося встановити, що Сіроштан, висловлюючись морською термінологією, кинув якір у дівиці легкої поведінки, відомої дармоїдки Соні Білобрисової. Ця особа належить до числа тих, про яких у народі кажуть, що за тридцять срібних і рідного батька продасть.

Сіроштаном і Білобрисовою я планував зайнятися завтра. Мені потрібно було негайно зустрітися з професором Шлапаківським і вияснити, чому він раптом зрадив свою звичку – перестав збирати для своєї бібліотеки найгірші книжки року і перейшов на класиків. Але професор несподівано для нас, а також, як вияснилося, і для себе щез. Не знайшли ми його ні вдома, ні в бані, куди нас всіх посилала Парфенона Микитівна. Опинився він, як згодом я дізнався, аж у Будапешті.

А тут ще Квочка приносить у рюкзаку собачу голову, яка схожа на професорового Цуцика більше, ніж Цуцик сам на себе. Це нас ледве не збиває на хибний шлях...

– Що це за голова? – перервав його полковник Шикун.

– Голова – річ чисто випадкова, – афористично відповів майор. – До нашої справи вона мала дуже віддалене відношення. Її поцупив Сіроштан у якогось дядька, який віз голову у ветлікарню на аналіз. Сіроштан гадав, що то рюкзак Шлапаківського, і викрав. Це нам дало можливість схопитися за голову й вийти на правильний шлях.

– Що цікавило Сіроштана у професорському рюкзакові?

– Дві речі: власна фотокартка Сіроштана і фейлетон, у якому, звертаючись до письменників, Шлапаківський писав: «Стережіться Сіроштанів!» – Люлька раптом погасла. Полковник заплющив очі. Майор тим часом вів далі: – Ідентичність цієї голови з головою Цуцика привела нас на квартиру професора Шлапаківського. І тут виявилося, що безвідповідальність Квочки несподівано стає тією зв'язуючою ланкою, якої нам так бракувало в ланцюгу: у квартирі Шлапаківського я раптом помічаю канни й виноград. Це мені сказало більше, ніж Голубей сказав Квочці. – Майор зробив паузу, щоб перехопити трохи свіжого повітря. – У кожного є свій стиль, свій почерк і свої звички – сателіти. Такі звички інколи супроводжують людину все життя, як риби-лоцмани акул. Бо життя, як сказав Аміель, є не що інше, як тканина із звичок. Така звичка-сателіт є і в Сіроштана – це канни й виноград. Він не може її позбутися, як злочинець відбитків пальців