Читати книгу - "Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко"

і простим рядовим козацтвом або «козацькою черню», як тоді говорилося. Сторону черні держали міщани й запорожці. На цьому антагонізмі дуже зручно грали ріжні демаґоґи, які серед загальних чвар виплили наверх і мали на меті свої честолюбні й егоїстичні пляни Супроти Сомка, як представника заможного козацтва або, сказати по теперішньому, козацької буржуазії, виступив як претендент до гетьманської булави Іван Бруховецький, кандидатуру якого висували запорожці. Він виставляв себе оборонцем інтересів козацької голоти або пролетаріяту. Колишній співробітник Б. Хмельницького й його «старший слуга» (адютант), Бруховецький подався по його смерті на Запорожжя й там в осени 1659 р. прибрав нечуваний титул «кошового гетьмана». Це був великий демаґоґ, один із тих честолюбців та егоїстів, що про них писав Величко, що «для срібла й злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця свого не пощадив би; то як би мав жаловати матки погибающої України?»

Хоча Сомка й вибрано уже було гетьманом на раді в Козельці весною 1662 року, але Москва не довіряла Сомкові, на якого Максим Филимонович і Василь Золотаренко посилали доноси, ніби він хоче царя зрадити. Золотаренко сам хотів булави, але, бачучи небезпеку з боку Бруховецького, помирився з Сомком і піддержував його. За Сомка стояли північні полки лівобережної України і взагалі старшина й заможніша, статечніша частина козацтва. Південні полки, які ближче були до Запоріжжя, й козацька чернь стояли за Бруховецького. Остаточний вибір гетьмана вирішився на так званій Чорній раді під Ніжином у червні 1663 року, куди явилися обидві партії з своїми ватажками, Сомком та Бруховецьким. Явилися туди великою купою й запорожці. Одначе рішаючим чинником стало московське військо, яке було під рукою спеціяльного царського посла, боярина Велікоґаґіна. Рада була дуже бурхлива й закінчилася перемогою Бруховецького, якого поспішив визнати в імені царя Велікоґаґін, і погромом козацької старшини, що стояла за Сомка. Кілька день у Ніжині та в його околицях чернь грабувала й убивала людей заможних. Сомка та його прихильників заарештовано й через три місяці відрубано йому в Борзні голову. Разом із ним трачено ще чотирьох полковників (у тім і Василя Золотаренка) й кількох старшин. Декого заслано в Москву. Бруховецький поскидав із посад усю попередню старшину й понастановляв нову зпоміж своїх прихильників та запорожців. Це була свого роду соціяльна революція, що ще більше розладила життя лівобережної України, яка стояла на порозі нової війни з Польщею і з своїми ж братами, українцями правобережними.

Становище на правобережній Україні з того часу, як вона фактично відділилася від України лівобережної, було таке саме непевне й сумне, як і на лівому березі Дніпра. І тут ми бачимо анархію, і тут бачимо боротьбу самолюбств за еґоїстичних інтересів. У pendant до Бруховецького на правобережній Україні випливає на поверхню політичного життя Павло Тетеря-Моржковський. Родом православний шляхтич із Волині й правник із фаху, він пристав до козацького повстання й зробився одним із найближчих співробітників старого Хмельницького. Він став полковником, виконував дуже важні дипльоматичні доручення і за Виговського зробився ґенеральним писарем. Він був одружений із дочкою Богдана Хмельницького. Людина освічена, розумна, він рівночасно відзначався ненаситним користолюбством, безмежним еґоїзмом і жорстокістю. Коли гетьманська булава знову опинилася в слабих руках Юрія Хмельницького, Тетері було нетяжко умовити його, щоб він знов її зрікся. На самому початку 1663 року Юрій Хмельницький склав із себе гетьманський уряд і постригся в ченці під іменем Гедеона. Козацька рада в Чигирині вибрала Тетерю на гетьмана, й польський король затвердив його. Так кожна з обох половин України дістала собі свого окремого гетьмана. Одначе Польща не могла задовольнитися тим, що при ній залишалася сама правобережна Україна, розуміючи, що існування окремого лівобережного гетьманства, яке стояло під протекторатом Москви, було постійною загрозою для польської зверхности й на правому березі. Тому Польща зробила нову спробу силою меча вернути собі лівобережну Україну. До цього намовляв короля й Тетеря.

В жовтні 1663 року король Ян Казимир стояв із польським військом уже в Білій Церкві. Тут до нього приєднався Тетеря з правобережними полками. Разом із ним були Богун, Гуляницький, Гоголь, Ханенко та інші видатні полковники. Явилася до короля й депутація від київського духовенства з архимандритом Гедеоном, колишнім гетьманом Юрієм Хмельницьким на чолі, — вона сповіщала короля, що в Київі відбулися вибори нового митрополита, і що вибрано Йосифа Тукальського, єпископа Білоруського. В листопаді король із польською армією, з козаками Тетері й татарами, які прийшли на поміч, переправився через Дніпро біля Ржищева. Київ рішено було обминути, щоб не тратити часу на його здобування. Похід серед зими був важкий. Але король доволі швидко посувався наперед, беручи одне українське місто за другим. Сильніші міста такі, як Ніжин або Батурин, польське військо обминало й так дійшло до Глухова на самій уже московській гряниці. У Глухові засів ґенеральний суддя Животовський і енергійно кермував обороною міста. Тимчасом на півдні Сірко з запорозькими козаками зробив диверсію проти Криму й цим стримав татарського хана від активнішої помочі королеві. Бруховецький сполучився коло Батурина з московським військом Ромодановського й рушив у початку лютого 1664 р. на відсіч польському війську. Король мусів зняти облогу Глухова й рушив до Севська (вже на московській території), де сполучився з литовським військом, яке прийшло до нього на допомогу з півночі через Сіверщину. Тимчасом надійшла звістка про повстання на правобережній Україні. Король з ослабленим тяжким зимовим походом і безперестанними боями військом, навіть і після злуки з литовцями не зважився стати проти сполучених свіжих сил Бруховецького й Ромодановського, й після упертих аріерґардних боїв почав відступати через Новгород-Сіверський і Стародуб на Литву. За Величком в українській історіографії якийсь час держався погляд, ніби під Глуховом відбувся ґенеральний бій, в якому Бруховецький переміг короля й примусив його зняти облогу й поспішно тікати через Сіверщину до Польщі. Але недавно М. Петровський довів («До історії Руїни», 1928), що ніякого такого бою не було і що докладний опис бою у Величка є ніщо інше, як патріотична вигадка козацького літописця. Під Глуховом знайшов собі смерть славний Іван Богун: у польському штабі довідалися, що Богун потаємно зноситься з обложенцями й з Бруховецьким. Його судили військовим судом і розстріляли.

Тимчасом, як король оперував на Чернігівщині, Тетеря з своїми козаками й з помічним польським військом завойовував Полтавщину й дійшов до Гадяча. Але тут він довідався про відступ короля з України й про народні повстання на Правобережжі. Він поспішив вернутися за Дніпро. Тут уже кипів народній