Читати книгу - "Кожною клітинкою тіла, Катерина Орлова"

- Дуже смішно.

На тому боці я почула глибокий сміх, і це зробило мою посмішку ширшою. Мені подобалося змушувати його сміятися, навіть якщо це виходило мимоволі.

- Я розповім тобі все ввечері, добре? - запитав він. - Зараз мені потрібно повертатися до роботи.

- Звичайно. До зустрічі.

- Гей, Мел, - покликав Рон.

- Так?

- Я вже скучив.

- Ми бачилися кілька годин тому.

- Охріненно довго, - сказав він. - До зустрічі. - І поклав слухавку.

Моє бідне серце знову пустилося галопом. Я тремтіла щоразу, коли він видавав такі неймовірно милі речі. Рон не був емоційним, і від нього рідко можна було почути щось солодкувато-сентиментальне. Але ось такі крихти прояву турботи доводили, що йому не все одно. Що він так само, як і я, насолоджується нашим часом разом. І за останній тиждень він показував це безліччю способів. Від звичайних запитань про моє життя - до бажання перегризти горло службі доставки, яка створювала мені проблеми на роботі.

Вечір ми провели так само, як і решту цього тижня. Наші стосунки розвивалися дуже стрімко з того самого дня, як я вперше потрапила в ліжко до Рона. Ніби всі ці роки ми проживали прелюдію до того, щоб бути разом, а тепер усе просто йшло своєю чергою. Кожну вільну хвилину ми проводили разом.

Вранці після сніданку в кафе ми поїхали на околицю міста.

- То для чого ми туди їдемо?

- Я хочу побудувати будинок.

- Ти хочеш? Чи повинен?

- Хочу. Це для мене. Швидко він не збудується, бо потребує чималих вкладень. Особливо з огляду на те, скільки нових технологій хочу застосувати. - Рон кинув на мене швидкий погляд, і знову повернувся обличчям до дороги. - Я хочу побудувати "розумний" будинок. Ну, знаєш, з усякими там датчиками світла й тепла, із сонячними батареями і навіть своєю вітровою станцією. Це в перспективі, станцію я навряд чи поки що потягну, - усміхнувся він. - Але мені при будівництві хочеться використовувати еко-матеріали, щоб знизити до мінімуму кількість синтетичних. І це одна з причин, чому будинок будуватиметься на околиці.

- Мені здавалося, ти хочеш купити квартиру, - зауважила я, заворожено дивлячись на чоловіка.

- Хотів, - сказав він, кивнувши. - Але передумав. - Рон зітхнув. - Я хочу велику сім'ю. Більшу, ніж наша. - Він знову кинув на мене погляд. - Я хочу трьох дітей щонайменше. В ідеалі п'ять. - Я фиркнула. - Хочу бути батьком, який щовечора приходить додому і проводить час зі своєю сім'єю. Хочу, щоб мої діти бачили мене щодня.

- Ти сумуєш за батьками? - здогадалася я.

Рон знизав плечима.

- Я вже не хлопчик, щоб навіть думати про це.

- Але сумував?

- Коли був дитиною. У підлітковому віці радів кожному їхньому від'їзду. Можна було влаштовувати вечірки і приводити дівчат, не ризикуючи бути покараним. А потім підросла Джемма, і її перестали відправляти до тітки, тож я мав наглядати за нею. Я звик.

- Ти ставишся до неї як до своєї дитини.

- Вона, в принципі, і була моєю дитиною, якщо можна так сказати. Джемма з самого народження була моєю відповідальністю. Батьки практично ніколи нею не займалися. Татова кар'єра пішла в гору буквально перед її народженням. Тож щойно Джем трохи підросла, вони помчали в перший тур. І відтоді не можуть зупинитися.

Мені здалося, що я почула гіркоту в голосі Рона. Я здогадувалася, що він сумував за батьками, і йому дісталося занадто мало їхньої любові. Що вже казати про Джемму, яка бачила їх від сили шість місяців на рік. Коли я запитала Рона про це, він лише сказав:

- Це ціна слави і достатку.

- Але ж ви з Калебом досить швидко стали успішними, не виїжджаючи з міста.

- У нас інша професія.

- Але ж твій тато теж міг вибрати.

- І він вибрав, Мел. І це щастя, що кожен із нас займається улюбленою справою. Тільки уяви собі, що тобі б довелося працювати бухгалтером, а не садити квіти.

Я здригнулася від думки про це, а Рон із розумінням усміхнувся.

Через чотири години ми приїхали на третю ділянку. Порослий травою і польовими квітами луг на пагорбі, перед яким відкривався чудовий краєвид, захоплював дух.

- Давай влаштуємо пікнік, - запропонував Рон, дістаючи з машини покривало і кошик із їжею.

- О, та ти все продумав, - з усмішкою сказала я.

- Невже ти подумала, що я залишу тебе голодною?

- Навіть не сміла думати про таке.

- Ото ж, - коротко сказав Рон, ляснувши мене по попі, спонукаючи рухатися травою.

- Гей, що ти мене весь час б'єш? - удавано обурилася я.

- У нас із твоєю попою особливі стосунки, не встрявай, - відгукнувся Рон, розстеляючи покривало, і пограв бровами.

Я присіла. Рон дістав із кошика сендвічі, розгорнув один і передав мені. Я подякувала і з задоволенням відкусила шматочок.

- М-м-м, із лососем, мій улюблений, - простонала я.

- Знаю, - просто сказав Рон, передаючи мені відкриту банку содової.

Якийсь час ми мовчки їли, милуючись краєвидом.

- Наскільки великим буде будинок? - запитала я, коли доїла.

Поставивши порожню банку в кошик, і витерши рот серветкою, я поклала голову на коліна Рона. Я дивилася на його мужнє обличчя, тоді як його погляд був спрямований у далечінь. У той момент я вкотре переконалася, наскільки він гарний: поєднання мужності, сили і чарівності - це був неймовірний коктейль, приправою до якого слугувала сексуальність, що в цього чоловіка працювала на повну потужність.

- Великим, - нарешті відповів він на моє запитання. - Два поверхи. Купа спалень, у кожній своя ванна кімната. Величезна кухня...

- З великим вікном, широким підвіконням, на якому лежатимуть подушки. Щоб, коли дружина готувала вечерю, чоловік міг сидіти там і спілкуватися з нею. А діти могли б робити там своє домашнє завдання.

Рон уважно подивився на мене. Зелені очі пропалювали наскрізь, наче він намагався розгадати прихований сенс моїх слів.