Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

⌘5

Лора несміливо зайшла до подвір’я своєї колишньої вчительки географії. Вона проходила повз це подвір’я багато разів, йдучи до Тоні, але ніколи не перетинала хвіртки, на відміну від своєї подруги. Викладена квадратними бетонними плитами доріжка, що вела до будинку, йшла повз великий квітник і альтанку, обплетену червоними трояндами, що якраз розквітли. З іншого боку від доріжки була будівля гаража. За ним — майданчик з турніком і баскетбольним кільцем. Сам майданчик поріс травою, а на кільці ще були рештки сітки. Сумна картина. Єдиний, хто тут займався, поїхав звідси вже давно... Певно тоді, коли Лора приходила, Степан вийшов до неї саме звідси...

Віра Хризонівна обіймала онука, стоячи на широких сходах ґанку, навпроти сходів сидів у буді старий пес, котрий ліниво поглянув на дівчат і не загавкав: впізнав Тоню.

Будинок Бондарів був великим, з жовтої цегли, збудований покійним Миколою (чоловіком Віри Хризонівни та Степановим дідом) на початку 80-х. Старий батьківський будинок, в якому вони жили до того, почав сипатися, і вони вирішили збудувати новий з ракушняка. Обклали його цеглою і перекриття зробили не з дерева, а з бетонних плит. Зробили також ванну та туалет у хаті. Це дуже вирізняло будинок Хризонівни від решти хат у селищі: дерев'яних, обкладених цеглою, з дерев’яним перекриттям та зі зручностями на вулиці.

Вони могли собі таке дозволити. Чоловік Віри Хризонівни працював у Київміськбуді, возив начальство: віднайшов тоді "потрібні" зв'язки, а потім перейшов на іншу роботу і возив якусь високу партійну шишку. Водієм він був дуже хорошим, а також умів налагоджувати потрібні контакти. Свого часу всі “дефіцитні” товари у селищі купувалися лише через Миколу Бондаря. Вмів крутитися.

Хризонівна швидко щось говорила онуку, до дівчат долетіли лише її останні фрази:

— … і не заходять, думала, що вже не до мене. Ой, Степане… Який же ж ти став… А що з рукою?

— Поранився трохи, — усміхнувся він у відповідь.

— Ото якби не поранився, то й не приїхав би, так? — похитала головою бабуся.

— Бабусю… не починай.

— Добре… З днем народження, тебе, мій хлопчику, — вона обійняла Степана ще раз і якийсь час просто отак стояла, обіймаючи його, закривши очі і не рухаючись. Він не намагався звільнитися від її обіймів. Степан був для старої вчительки єдиним на весь світ родичем. Так вже склалося, що у цих двох з усієї рідні лишились одне в одного лише вони.

У Віри Хризонівни, окрім Сергія, колись був ще один син, пізній, менший та улюблений, Олег. Він загинув у Афганістані у 1986 році. Поранення було неважким, за можливості дістатися до госпіталю він би вижив, але бій був тривалим і врятувати його не встигли. Стік кров’ю. (Згідно з статистичними даними, втрати особового складу за період військової кампанії в Афганістані через кровотечу становила понад 50%). Олег був жонатим, та дітей не лишив. Після звістки про смерть сина помер її чоловік Микола: інфаркт.

У старшого сина, Сергія, теж було двоє синів. Старший брат Степана, Олексій, помер у віці 10 років від перитоніту. Після його смерті у мами трапився нервовий зрив і вона почала хворіти.

Сестер і братів Віра втратила під час війни, як і покійний чоловік. Отак лишилися з усієї рідні тільки вона і Степан. Була ще сестра невістки, також дружина військового, котра лишилась у Росії, вони й раніше не дуже спілкувалися, а після того, як Ірини, Степанової матері, не стало, зв’язок обірвався взагалі. За рік — жодного дзвінка чи листівки. Дуже Хризонівна хотіла дочекатися правнуків, та Степан не поспішав робити її прабабцею, а всі спроби поговорити з ним на цю тему ігнорував.

Хризонівна витерла сльози і поглянула на дівчат, що зупинилися неподалік.

— А хто це з тобою приїхав? Невже невістку мені привіз?

— Віро Хризонівно, це я! — сказала Тоня.

— Антоніна? Не впізнала...

— Буду багата?! — засміялася дівчина до своєї колишньої вчительки та сусідки. — І я тут не сама, з подругою та тортиком.

— Ну, раз з тортиком, то заходь. А що за подруга з тобою?

— Лариса, — сказала Тоня, і Віра Хризонівна звела брови, розглядаючи ще одну свою гостю. — У неї сьогодні день народження, власне, це вона з тортиком.

— Лариса… — протягнула бабуся, трохи незадоволено оглядаючи другу гостю, — Ну, заходь, раз прийшла…

Лариса зупинилася. Суворий погляд колишньої вчительки не віщував нічого хорошого. У школі та завжди занижувала їй оцінки. Спочатку Лариса намагалась учити географію так, "щоб від зубів відскакувало", але Віра Хризонівна завжди ставила додаткові запитання, тому “відмінно” заробити було нереально, лише “добре”, а іноді й “задовільно”. Це призвело до того, що Лора взагалі перестала вчити її предмет. Потім почалися проблеми з мамою, і вчителька стала найменшим її клопотом. Зараз Лора була готова розвернутися і піти з двору, та подруга вчепилася в її руку й не відпускала.

— Заходьте дівчата, бо зараз ще дощ піде, — сказав Степан і, відчинивши двері, зайшов у будинок, Хризонівна пішла за ним.

— Тоню, мені, мабуть, краще піти, — Лора почала задкувати.

— Я тобі піду! Ходімо в дім.

— Хризонівна не в захваті від моєї присутності.

— Яка тобі різниця до її захвату. Степан радий тебе бачити. Я ж не сліпа: ви ж одне одного мало не їли очима, — засміялася Тоня. — Ти ж на нього зреагувала, як ні на кого іншого. Навіть не намагайся заперечувати, я все бачила на власні очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍