Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

— Дякую за запрошення, приїду.

— Тоді до зустрічі, — Марк кивнув, прямуючи до машини. Обернувся вже поряд із дверима, усміхнувся, піднімаючи вгору телефон. — Знаєш, як кажуть? Про вовка промовка…

Гліб примружився, намагаючись розглянути зображення на екрані мобільного.

Фотографія класна — усе дівоче царство Самойлова молодшого в повному складі. Сніжана з Поліною на руках і Катя, яка кривиться, збоку. Аж трохи заздрісно.

— Так, сонце, — Марк узяв слухавку, сідаючи у машину.

Забувши про Гліба остаточно, Самойлов виїхав зі стоянки, щось терпеливо пояснюючи дружині через телефон.

Заздрісно, звичайно, але не настільки, щоб тут же бігти в РАЦС і робити дітей. Встигнеться ще. А якщо ні… То до біса.

Поки в нього й інших розваг повно, наприклад…

***

— Так погано? — Євген співчутливо дивився на Настю, яка якомога старанно та артистично кривилася. Головний біль, він такий. Допомагає не тільки в сімейному житті, але й задовго до.

— Тиск, Євгене. Таблетки не допоможуть, потрібно просто полежати, пройде… — чомусь згадалося, як у дитинстві, на тренуваннях, коли їх жорстоко тягнули, викладачка забороняла морщити лоба. Мовляв, складно? А ти зроби так, щоб жодна людина у світі не здогадалася, як ти страждала, щоб потім блищати.

Потім, як би боляче не було на тренуваннях і в житті, Настя ніколи не морщилась, не видавала емоцій, залишалася, можливо, надмірно холодною й неправдоподібно спокійною, тепер же показово страждала за всі непролиті сльози та стримані стогони. Не повірити Євген просто не міг.

— Може я проведу?

— Не треба, — Настя відповіла ніби через силу, накриваючи рукою начебто хворого лоба. — Я сама…

— Ну хоч зателефонуй, коли дійдеш…

— Звичайно… І дякую тобі за вечір, — бажаючи швидше втекти з імпровізованої сцени її особистої вистави, Настя потягнулася до Євгенової щоки, доторкнулася швидко губами, а потім дуже жваво, як для безнадійно хворої, вискочила з машини.

'Ура! Перемога!'

Ось тепер уже неважливо, як по-дурному виглядала її сценка з головою, яка раптом розболілася. Головне, її не викрили, і тепер вона стоїть на порозі під'їзду, який сусідній зі своїм, тримається за чоло, махаючи на прощання відверто засмученому Пампушкові. Ще б. Вона теж засмутилася б, якби їй хтось зіпсував перспективний вечір. Хоча Євген і зіпсував. Для неї перспективним був би вечір вдома, з мамою, братом, чаєм і якимось слізним фільмом, а вечеря в компанії Піра — обов’язок, який вона мусила виконати… і виконала.

Кинувши на неї ще кілька поглядів через скло пасажирських дверей, Євген  дав газу, давши машині можливість повільно покотитися подвір’ям.

Стиснувши пальцями скроні, на випадок, якщо Євгену спаде на думку обернутися наостанок, Настя не змогла стриматися від того, щоб не розтягнутися в усмішці… а ще ноги самі помчали в танок. У такий маленький, практично непомітний, але танок.

'Усе. Тепер точно ура!'

Машина Піра виїхала з двору, влилася в потік автомобілів на вулиці. Прекрасно, чудово, неймовірно. На годиннику — всього дев’ята із невеликим, вечір ще не зіпсований, можна злетіти сходами на потрібний поверх, одягатися в улюблену піжаму, взяти улюблене горнятко, притиснутися до улюбленого маминого боку і згадати на вечір, як добре було колись. До Метелика, до Євгена, до всіх проблем і негараздів.

На губах Насті грала мрійлива усмішка, коли вона бігла вже до свого під’їзду, порпалася в сумочці, шукаючи ключі, притримувала двері, впускаючи сусіда із собакою. Вона не бачила, як в одній із машин запалюються згаслі не так давно фари, як її відстежують поглядом за двері, які зачиняються, а потім об’їжджають коло пошани, теж виїжджаючи.

— Правильно, метелику, нічого вестися з різними ідіотами.

Гліб виїхав на вулицю, тримаючи шлях додому.