Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Розділ 12

— Алло, хазяїне! У нас тут що, розпал курортного сезону, що ми вже навіть горище в найм здаємо?

Одна з примар вторглася в сон і абсолютно безцеремонним чином намагалася мене розштовхати. В реальності їй б фіг-два це вдалося, а от уві сні, на жаль, як виявилося, у безтілесних субстанцій набагато більше прав і можливостей.

— Ну чого тобі ще? — пробурчав я, не розплющуючи очей і намагаючись не прокинутися. — Начебто про все домовилися.

— Домовилися вони!.. А мою думку ти питав, перш ніж нових квартирантів заселяти?

— Чому, власне… — поспати сьогодні, мабуть, не судилося. — Ти взагалі хто такий?

— Схоже, ти давненько не заглядав у дзеркало… — привид наїхав на мене, як асфальтовий каток на курку. — Що вже навіть власну мордяку вже не впізнаєш?

З таким самим успіхом можна було розглядати хмару чи клуби диму. Але свідомість вже увімкнулася.

— Я ...

— Остання літера в алфавіті… Ми — ось правильна відповідь, — привид все ще невдоволено бухтів, але якось більше для проформи, ніж у потребі. — Ти де цих неприкаяних духів надибав? І взагалі, воно нам потрібне? Жили собі спокійно, удвох. У повному, зауваж, взаєморозуміння. Коли я тебе останній раз муками совісті діставав? Пригадуєш? Ні. І про ту розтяжку, що ти проморгав, попередив. До речі, перевищуючи повноваження. Ну, так це без свідків було, чому б самому собі не допомогти трохи. А тепер — все, Владе, вибачай. Під наглядом кількох таких персон, доведеться працювати і жити за Статутом. Мені особисто, після закінчення терміну, проблеми особисто з Самим не потрібні. Зайві сторіччя перебування в Чистилищі мотати не збираюся. Тож готуйся, любий... Буде в тебе тепер не життя, а суцільна малина. Дивись, не трісни.

— Та чого ти кип'ятишся? — спробував я заспокоїти своє друге «Я». Ситуація дурна, на прихід білочки тягне, але після спілкування з Еммануїлом та покійним Твердиличем, я вже якось втягнувся. — Порядні ж, ніби духи…

— Забув, що добрий «дух» — мертвий «дух», — на автоматі відповіла підсвідомість. — Владе, Владе, ти навіть не знаєш: кому дав притулок. Це ж… — Моє друге Я (чи мій другий? Типу, внутрішній голос) поперхнулося, невиразно пробурмотіло щось схоже на: «…бачайте, ваше… ство… не повториться» і зникло. Залишивши мене в розгубленості і здивуванні.

Але оскільки сон продовжувався, то й несподіванки на цьому, звісно, не закінчилися.

Я відчув, як стрімко злітаю…

Лише одну мить, і я зміг цілком відчути невимовне, густо замішане на трепеті і спазмах живота, захоплення космонавтів, що спромоглися побачити Землю. Так би мовити — у натуральну величину, але у повному обсязі. У вигляді глобусу. Але не макета, а насправді.

Це відчуття неможливо передати словами! І намагатися не варто.

На жаль, тих, хто побачив – Бог не сподобив володіти словом, а майстрам пера та чорнильниці — не описати того, чого не можна уявити. А жаль. Якби людство мало таку можливість, наша історія цілком ймовірно була б зовсім іншою. Бо навіть останній цинік, входячи до храму, знімає капелюх і згадує про щось піднесене і духовне…

Тутешня планета, що, до речі, забарвленням навіть далеко не нагадує звичний глобус, різко стрибнула мені назустріч. Мазнула по обличчю вологим пухом хмар, і я побачив океани і континенти. Багато синяв всіх відтінків і різнобарвну аплікацію суші.

Калейдоскоп був надто яскравий, я падав, явно перевищуючи гравітаційне прискорення і без парашута, а усвідомлення цього факту неприємне навіть уві сні, тому берегові лінії якось не зафіксувалися у свідомості. А ще за мить я завис на висоті, достатньої щоб мати можливість більш-менш виразно розглянути шматок Terra Incognita, десь зо півтисячі кілометрів у діаметрі. Зі звичних асоціацій, вона найбільше нагадувала Індію. Або — відрізаний по десятій паралелі південний край Африки.

«Лети, лети пелюстка через захід на схід…»

Північ поки що відставимо набік, а ось південь — саме те. Навколо суші, майже на межі сприйняття, але ще не зливаючись в одне з небесами, хлюпалося море-океан. При цьому західні та південно-західні землі підбиралися до води впритул, разом із двома дельтами великих річок та десятком трохи вужчих блакитних артерій.

Південний край півострова був щедро пофарбований у плямисту жовтизну пустелі. А з південного сходу і вздовж усього східного узбережжя широкою смугою, що нагадувала акулячу щелепу, здіймалися зуби скель. І чим далі на північ, тим вищі, суворіші, біліші... Упираючись, як хвіст кобри в капюшон — у двогорбе жерло вулкана... Начебто, згаслого... Але таким, що нервує одним тільки виглядом. Як бочка з порохом.

В кожному разі, якби мені довелося опинитися неподалік його схилів, я б довше за кілька днів там затримуватися не став. Підозрілий, загалом, вулкан...

Далі на північ пішли невисокі, веселенькі жовто-смарагдові горби. З виразною перемогою зелені під час просування на схід. І ця «зеленка» ставала все густішою і темнішою, заливаючи всю доступну моєму погляду північну частину суші.

Внутрішню частину континенту займала горбиста рівнина, частково самою природою, частково зусиллями людського розуму та працьовитості, пристосована для народного господарства. Відповідно і проживання. Що, наочно демонструвала череда приблизно дюжини-півтори населених пунктів — трохи більших за селище міського типу, з баштами і стінами, — розосереджених вздовж великих річок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍