Читати книгу - "Це не моя справа"

був Бредлі і що це він убив Джейкобі?

Я запалив сигарету і пройшовся номером. Був переконаний, що підібрався близько до розгадки усієї цієї справи, однак мені бракує деяких додаткових доказів.

Чи слід розповісти Корріданові те, що стало мені відомо? Це неабияк непокоїло мене. Володіючи усіма цими фактами, він міг би розкрити справу за кілька днів, тоді як я міг гратися з цим і кілька тижнів та так ні до чого й не дійти. Я знав, що мені слід зателефонувати йому та повідомити про ім’я Джейкобі, нашкрябане в пилюці. Адже цей ключовий доказ, без сумніву, неабияк допоміг би слідству. Я навіть підійшов до телефона, але номер не набрав.

Після того, як він отак зі мною повівся, я прагнув йому помститися. І найкраще міг це зробити, самотужки розкривши всю справу, а тоді з’явившись до нього в контору та оповів, як це мені вдалося.

Я повагався трохи і вирішив дати собі тиждень — і якщо до того часу я не розкрию справу, то викладу Корріданові всю інформацію — нехай діє так, як уважатиме за потрібне.

Прийнявши рішення, я влігся спати, вимкнув світло й лежав отак принаймні зо три хвилини, борючись із власним сумлінням.

Розділ XII

Наступного ранку близько одинадцятої я навідався до Дж. Б. Меррівезера. Той нудився за письмовим столом, хоча, побачивши мене, зробив слабку спробу виглядати поглинутим роздумами.

— Привіт! — сказав я, беручи стілець і присуваючи його ближче до столу. — Чи є якісь новини від Литтл-джонса?

— Так, — озвався Меррівезер, поправляючи краватку і випростовуючись на стільці. — Телефонував сьогодні вранці: він хороший хлопець і завзято працює.

— І саме за це ви йому й платите, чи не так? — сказав я, дістаючи пачку сигарет. Підсунув сигаретку і йому. Він поквапно схопив її та запалив. — І що він повідомляє?

— Та є дещо, — озвався Меррівезер, чухаючи довгого червоного носа. — Як на мене, дещо вельми цікаве. Гадаю, вам теж так видасться. Виявляється, ця жінка, місіс Брембі — сестра Джеймса Джейкобі, викрадача діамантів, убитого за загадкових обставин близько місяця тому. Можливо, ви чули про цю справу. Це може вас зацікавити? — з надією спитав він.

Я намагався не показати, наскільки мене це цікавило.

— Можливо, — обережно висловився я. — Так чи інакше, будь-яка інформація на цьому етапі розслідування може виявитися корисною. Щось іще?

— Литтлджонс провів ніч, спостерігаючи за котеджем. Після опівночі під’їхало авто, з якого вийшов чоловік, котрий дві години провів із місіс Брембі. — Меррівезер узяв якийсь аркуш і зазирнув у нього. — Авто — чорно-жовтий «бентлі». Чоловік за кермом був високий, кремезний, поставний, але Литтлджонс не зміг роздивитися його обличчя. Було дуже темно, — додав він, немовби вибачаючись.

Я кивнув.

— Але йому вдалося запам’ятати номер машини?

— Звісно! Однак ми перевірили номер, і він ніде не значиться. Скидається на те, що номер фальшивий.

— Ну що ж, непогано для початку, — задоволено сказав я. — Зрештою, перебування Литтлджонса не є марнуванням грошей та часу. — Я розповів Меррівезерові про зустріч із місіс Брембі у клубі «Блакить». — Поділіться цією інформацією із Литтлджонсом. Це може стати йому у пригоді. І скажіть, нехай прослідкує за тим водієм на «бентлі». Хочу знати, хто він. Жодних слідів дівчини, котра перебувала в котеджі?

— Ні. Литтлджонс має намір навідатися до котеджу за день-два під якимось надуманим приводом. Він часто потрапляє на очі місіс Брембі в містечку, бо хоче, щоб вона звикла до його вигляду до того, як він завітає до неї в котедж. Він добре знає свою справу, смію вас запевнити.

Я підвівся.

— Гаразд, — сказав, — тримайте мене в курсі. Якщо щось випливе, телефонуйте.

Меррівезер запевнив, що так і зробить. Я попрямував до ліфта і спустився на перший поверх.

Ну що ж, тепер зрозуміло, хто така місіс Брембі і чому вона пов’язана з клубом «Блакить». У цій головоломці все зрештою ставало на свої місця — і швидше, ніж я сподівався. Останні двадцять чотири години стали справжнім проривом.

Я стояв на узбіччі, виглядаючи таксі. З-за рогу вигулькнуло авто, швидко помчало до мене і зі скреготом гальм зупинилося просто переді мною. Я був ошелешений, бо це був той самий старенький «стандард-14».

За кермом сидів Френкі. Сигарета звисала йому з губи, засмальцьований капелюх мало не закривав довгий ніс. Френкі дивився на мене косим поглядом, і вираз очей був такий холодний та зловісний, що мені стало не по собі.

— Бредлі хоче з тобою побалакати, — сказав він гугнявим голосом. — Мерщій залазь на заднє сидіння!

Я отетерів.

— Ти надивився забагато гангстерських фільмів, синку, — озвавсь я. — Передай Бредлі — якщо хоче мене бачити, може якось увечері заглянути до мене в «Савой». Сподіваюся, мене в номері тоді не буде.

— Сідай на заднє сидіння, — м’яко повторив Френкі, — і поменше балакай. Для тебе ж буде краще, якщо зробиш це без зайвих рухів.

Я вислухав пропозицію з неабияким зацікавленням і ретельно обміркував її. Можливо, таки мало сенс вислухати, що скаже мені Френкі. Мені особливо нічим було зайнятись: цікаво знову зустрітися з Бредлі.

— Гаразд, їдьмо, — промовив я, відчиняючи дверцята машини. — То навіщо він хотів мене бачити?

Френкі натиснув на газ і з такою швидкістю рвонув уперед, що я аж влип у заднє сидіння. Випроставшись, я пообіцяв собі за першої ж нагоди врізати Френкі межи очі й повторив своє запитання.

— Невдовзі дізнаєшся, — пообіцяв Френкі, затягуючись сигаретою.

Певно, вважає себе справжнім крутим перцем і неабияк захоплюється власного водійською майстерністю. Він примудрявся їхати зі швидкістю тридцять миль[18] на годину в щільному міському рухові транспорту, виляючи поміж машинами і протискаючись повз них на відстані усього кількох дюймів.

— Тобі сподобалося, як я від тебе відірвався минулого разу? — приязно поцікавився я. — Тоді ти був не такий спритний!

Він виплюнув із вікна недопалок, але нічого не відповів.

— Наступного разу, коли намагатимешся розчерепити мені голову монтувальною лопаткою, я обкручу її навколо твоєї кістлявої шиї і зав’яжу вузлом, — провадив я далі не менш приязно.

— Наступного разу, паскудо, — пообіцяв він, — я виконаю свою роботу краще.

Відчувалося, що він не жартує.

Це трохи мене втихомирило, тож уже коли ми під’їхали