Читати книгу - "Більше не повертайся, Юлія Бонд"

Розділ 10

Через кілька тижнів

Вчора Лев повернувся до міста і зателефонував мені. Почувши його голос, я затремтіла. По наївності чекала, що він скаже, що дурень, що був неправий і в такому дусі. Але Стельмах мовчав. Запропонував зустрітися у ресторані та про все поговорити. Зустріч призначив за кілька днів, у суботу.

Чекаючи на зустріч, я місця собі не знаходжу. Чому саме у ресторан? Можливо, тому він промовчав коли ми розмовляли телефоном, хотів про все сказати, дивлячись очі в очі?

Ох, Асю, не обманюйся. Хотів би це сказати, сказав би раніше. Він мав для цього двадцять чотири дні. А в ресторан покликав – ну, а куди йому було тебе звати? Не в парку ж зустрічатися? Все-таки не чужі один одному люди, вісім років прожили під одним дахом.

До зустрічі з Левом я готуюся особливо ретельно. Навіть сукню купила, вибрала найпровокаційнішу, що була в бутику – облиплу, з розрізом майже до середини стегна, яскраво-червоного кольору.

Якщо в ресторані Лев скаже, що хоче розлучитися, я хоч у цей момент матиму вигляд як королева. У мені він не побачить великомученицю. Одружився зі мною через борг другові. Ха! Яка нісенітниця не просвітна. Сексом він зі мною займався, напевно, з цієї ж причини.

Дурень ти, Стельмах, хоч і мужик успішний. Але справжній бовдур, таких ще пошукати потрібно.

***

У день “іскс” я відвожу Соню до своєї мами, яка поки що нічого не знає. Для неї та тата у мене все чудово. Чоловік був на реабілітації після ДТП, а зараз повернувся та покликав до ресторану на романтичну вечерю. Можливо, мама про щось здогадується, але мовчить. Так краще, що без зайвих розмов. Мені потрібен бойовий настрій, щоб не вдарити обличчям у бруд.

До ресторану приїжджаю раніше, ніж призначено зустріч. Роблю замовлення офіціанту. З нетерпінням чекаю зустрічі. Подумки рахую хвилини.

Хочу побачити появу Стельмаха. Він тільки увійде до зали, і я все з погляду його зрозумію без зайвих слів.

Столик на двох біля вікна. Приглушена музика звучить тлом. Повільними ковтками я п'ю холодний, ігристий напій, насолоджуючись багатим фруктовим смаком з акцентом суниці.

Погляд примружених очей блукає по залу. Нічого особливого. Мене вже давно мало що чіпляє. Просто треба хоч якось відволіктися від нервової напруги, яка мене обплітає у свої сіті, як хижий павук.

Посмішка торкається губ. Ось він. Іде назустріч.

Помітив мене, ще б не помітив – яскраво-червона сукня, помада криваво-червона. Пасма хвилями лежать на плечах. Очі нафарбовані чорною тушшю, на віках стрілки. Просто та зухвало одночасно. Все, як він любить, точніше, любив колись. Хоча в цьому я тепер теж сумніваюся, бо наша історія про кохання, якого не було.

Не хочу реагувати на його появу гостро, але не виходить. Волоски на шкірі встають дибки. Серце зривається на галоп. Неймовірно душно, а він ще навіть не підійшов.

Лев Стельмах. Тридцять п'ять років. Прокурор Приморського району і за сумісництвом мій чоловік... поки що законний.

Іде просто на мене. Серйозний такий у своєму костюмі та білосніжній сорочці з розстебнутими двома ґудзиками на комірі.

Вертикальна складка залягла між брів. Кривуватий вигин губ.

Заріс щетиною. Такий колючий. Кінчики пальців поколює, тому що клітинна пам'ять проєктує дотик до його бороди. Неймовірно самотньою почуваюся в цей момент – так гостро, що хочеться напитися в мотлох і забутися.

Розгонистим кроком минає зал ресторану, зупиняється біля столика. Посмішка розповзається на його стиснутих губах. Пиха читається в карих очах. Виклик мені кидає? Та вже якось пофіг. Підсумок очевидний, ми до нього йшли досить довго. Кожен із нас постарався, розніс до фундаменту фортецю, яка називалася "сімейним життям".

– І тобі привіт, Стельмах. Присядеш?

Задерши голову, дивлюся на нього. В мені ні краплі жалю. В мені вже нічого немає, почуття ніби паралізовані. Я – порожня і розбита судина.

– Привіт, – коротко відповівши, з пихатою холодністю нагороджує поглядом.

Сівши на стілець, поважно відкидається на його спинку. Руку, зігнуту в лікті, кладе на стіл. Весь такий статусний з брендовим годинником на зап'ястя і шлейфом ексклюзивного парфуму – той самий аромат, що мені не подобався найбільше. Впевнена: сьогодні Стельмах щедро наніс його, щоб бісити мене вкотре. Ніколи раніше не розуміла: навіщо він так робить, зараз не розумію ще більше.

– Пити будеш? – киваю на почату пляшку ігристого. – Ах так… це ж жіночий напій. Справжні чоловіки люблять дещо міцніше.

Я без сарказму просто констатую факт.

– Пити не буду. За кермом, але пожерти не відмовлюся.

– Та, будь ласка. Рахунок все одно оплачуєш ти.

Навіть не сперечається, хоч у чомусь ми сьогодні зійшлися. Я ніколи не сплачувала рахунки, коли Стельмах запрошував мене до ресторану.

– Стейк. Салат Пригощайся, загалом, – підставляю тарілки, у мене апетиту немає, до їжі навіть не доторкнулась.

Бачити голодного мужика – особливий вид насолоди, особливо якщо врахувати, що цей мужик уже не твій. Значить, харчується він так собі. Годувати схоже нема кому.

З особливою насолодою спостерігаю, як Стельмах ножем розрізає стейк, наколює шматочок виделкою і до рота підносить. Так і хочеться сказати йому: "Не подавись".

– Що ти вирішив? – Дочекавшись, коли Лев проковтне шматок м'яса, питаю я.

Гучне зітхання. Столові прилади із шумом опускаються на стіл.

Тяжкий погляд. Очі в очі. Я не здаюся, дивлячись на нього спідлоба.

– Я хочу розлучитися, – карбує Лев, а я посміхаюся.

– Вражає. У цьому ресторані ти зробив мені пропозицію вісім років тому, пам'ятаєш?

Обводжу поглядом шикарний зал ресторану. За вісім років тут багато що змінилося: інтер'єр, кухня, персонал змінювався енну кількість разів. Але сам ресторан усі ці роки був "нашим" зі Стельмахом місцем. Романтичні вечері, перемоги, свята – відзначали саме тут.

Піддавшись уперед, Лев дивиться на мене з-під насуплених брів. Сердитий. Звісно, ​​він теж все пам'ятає. Тільки його вже нічого не вражає, як мене. Мене ж теж не вразило його рішення розлучитися – все до цього йшло дуже давно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍