Читати книгу - "Пазл"

154
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 85
Перейти на сторінку:
за сидіння.

— Ми нарахували всього вісімдесят сім ударів викруткою в тілах. Вісімдесят сім, уявляєте? Нікого не пощадив. У них не було шансів, бо вони спали. Найгірше те, що психіатри визнали його неосудним. Але ми знаємо, що він чудово усвідомлював свої дії. Що він симулює божевілля, втрату пам’яті, щоб уникнути довічного ув’язнення. Колись він вийде з психлікарні, куди ми його зараз веземо, і почне знову, я готовий закластися.

Він злегка плеснув по мішку.

— Гей, Шардоне? Ти найрозумніший і найбільш збочений виродок, якого я знав. Ми веземо тебе додому, до психів.

Ілан перетравлював новину, йому здавалося, що він летить у прірву божевілля. Тепер викрутка була знаряддям убивства вісьмох людей. Це не може бути випадковістю, копи і цей чоловік з прихованим обличчям — точно спільники «Параної» і намагаються запудрити йому мозок.

Проте відчуття підказували Іланові протилежне. Від цього в’язня у нього холола кров, а ще він бачив погляд Гадеса у дзеркалі заднього огляду. Здавалося, наче чоловік чогось боїться. Його лякають люди у формі? Той факт, що копи можуть сунути носа в його справи?

— Трагедія сталася тут, в Альпах? — спробував дізнатися Ілан.

— Ви ставите забагато запитань,— відповів другий коп.— Чим ми завдячуємо такому інтересу?

— Звичайна людська цікавість.

— Залиште її при собі.

Вони замовкли. Ілан вирішив за краще не продовжувати тему і схилив голову до вікна. Він бачив у склі відображення цього дивного в’язня з кляпом у роті, позбавленого можливості бачити, наче раба. Поліціянти намагаються за допомогою мішка приховати слід від зашморгу?

Чи це теж сторінки диявольського сценарію «Параної»?

Поки з’ясувати неможливо.

Раптом в очах помутніло і на відображення в’язня наклалась інша картинка: та жінка з вулиці Ренн, Анні Бокур, з оранжевою викруткою у спині. Ілан примружив очі, труп досі залишався перед очима, тільки тепер він лежав у снігу. І молодому чоловікові на долю секунди привиділось, що він сам тримає цю викрутку і з усієї сили засаджує її в тіло. Він навіть почув звук удару металу об лопатки.

Підскочивши, він торкнувся рукою скла, і все вмить зникло. Він повернувся до Хлої, досі приголомшеної, і ледь не спитав, чи вона теж бачила це відображення, але стримався.

Усе це було в його голові. Знову і знову в його голові.

Але таке реальне.

Через півгодини апокаліптичного шляху машина опинилась у якійсь глушині. Вона звернула з головної траси і поїхала меншою дорогою, уздовж довгої чорної смуги, яка, напевно, була озером. Шар снігу був завтовшки сантиметрів двадцять. Удалині з’явилися вогні, наче приклеєні до гір. Після того як вони проїхали міст, сповільнивши хід через снігові замети, контури стали чіткішими: на краю скелі, трохи на підвищенні, простяглися довгі будівлі. Машина важко дерлася на пагорб, але ланцюги на шинах ефективно прогризали шлях у снігу. Лисоголовий коп із серйозним виглядом потер руки і повернувся до Хлої.

— І ви справді добровільно погодились, щоб вас замкнули всередині?

Вона мовчки кивнула.

— Дуже цікаво,— продовжив він.— Бо ті восьмеро, яких вбили, також брали участь в організованій грі.

— У якій грі? — спитав Ілан, який уже не знав, що думати.

Гадес поспішно простягнув копам документи, щоб пере­рвати розмову.

— Дивіться, у нас є дозволи від французького уряду, щоб зайняти дані приміщення на цей період. Це приміщення часто використовують кіношники для зйомки трилерів.

Двоє чоловіків пробігли очима папери у світлі лампи.

Ілан намагався щось розгледіти, але марно. Хлоя у своєму кутку не реагувала. Її погляд прикипів до високих чорних воріт, обвитих мертвою рослинністю, що з’явилися у світлі фар.

Ілан зіщулився, коли побачив також розхитану вивіску з наполовину стертими літерами, яка розгойдувалася на ланцюгу.

На ній було написано: «Психіатричний комплекс Сва­нессон».

22

Піднявши комір дощовика, водій вийшов, штовхнув стулки воріт, які бились одна об одну через вітер, і бігом повернувся. Тоді машина в’їхала на територію, яка здавалась величезною, і поїхала вздовж будівель з розбитими шибками, верхівки яких губилися в темряві.

Ілан закляк, Хлоя теж була неспокійна. Закинута психіатрична лікарня. Сплутані, хаотичні елементи його кошмару матеріалізувались у нього на очах. Це було щось безумне, неймовірне.

Та проте — реальне.

Навіть без жахливих збігів з його страшним сном, більш нездорової та похмурої локації організатори знайти не змогли б. Бетон, ґрати, божевілля, загублені в такій глушині. А екстремальні погодні умови лише посилювали відчуття ізольованості, яке вже їх гнітило.

В’язень між поліціянтами не рухався, але шумно дихав носом. Ілан спробував уявити його обличчя. Який у нього був погляд, коли він вбивав вісьмох людей? Чи можна прочитати в глибині його очей жах від усвідомлення власного злочину? Чи має божевілля якийсь особливий вираз обличчя?

Нарешті машина зупинилась біля чотирьох інших машин, перед величезною будівлею на декілька поверхів, чиї краї та гострі дахи вгадувались у темряві. Гадес полегшено зітхнув.

— Нарешті приїхали.

Він віддав розпорядження водію, щоб той виніс досьє кандидатів та інвентар, що лежав у багажнику. Ілан розумів, що він не хоче відкривати бардачок через револьвер. Він попрощався з копами, кивнувши.

— Гарного завершення подорожі.

— Ага, пора б уже їй завершитись,— пробурмотів поліціянт, що сидів ліворуч.

Гадес вийшов і відчинив двері. Ілан ступив назовні, Хлоя за ним. Його м’язи були напружені і боліли. Їх одразу охопив холод, сніжинки врізались в обличчя. Ілан надів каптур і втупився поглядом у нерухомого в’язня, чия тінь нарешті зникла після того, як машина повільно рушила.

Він боровся з вітром, щоб приєднатися до Гадеса та Хлої біля входу до будівлі-гіганта.

— Вони сказали вам, куди їдуть? — спитав він, хукаючи в долоні.

— Так. До відділення важкохворих — місця, куди запроторюють особливо небезпечних осіб. Це за тридцять кілометрів звідси, воно розташоване просто на франко-­швейцарському кордоні і є продовженням цього закладу. Тут — божевільні. Там — божевільні жорстокі вбивці. Те відділення теж підлягає закриттю — через нестачу коштів, а не через нестачу психів.

Вони увійшли в тамбур і опинилися перед іншими дерев’яними дверима заввишки в два людські зрости. Ілан помітив численні свіжі вологі сліди на підлозі, і це його трохи заспокоїло: вони тут не самі.

— Проблема в тому, що їм доведеться перетнути перевал, і, якщо ми вже про це заговорили, я не впевнений, що за такої погоди це можливо, навіть із ланцюгами на шинах.

— І в такому разі вони повернуться сюди, так?

— А у нас є вибір?

Ілан і Хлоя непомітно для Гадеса переглянулись, погоджуючись: можливо, так і було задумано, це постановка. Врешті-решт ці копи повернуться разом зі своїм в’язнем. І одному Богові відомо, до чого це може призвести.

Гадес продовжив:

— Ми перебуваємо в місці, яке було одним з найстаріших психіатричних центрів Франції. Розташований у самому серці Альп, комплекс простягається на кілька десятків гектарів і приймав найрізноманітніших душевнохворих — від легких порушень до найважчих випадків. Для інформації, звідси до найближчих слідів цивілізації, не рахуючи ВВХ[11], тридцять кілометрів.

— Сванессон,— промовила Хлоя.— Відомий

1 ... 27 28 29 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пазл», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пазл"