Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

від обрію, сказав:

— Шість місяців у мене все було гаразд, а тоді я вмикаю екран і бачу, як якась корпоративна представниця ходить у тілі Айрін, — він зробив півоберта в мій бік і пирхнув. — Корпорація придбала його безпосередньо у сховища Бей-Сіті. Заплатила вп’ятеро більше, ніж я міг собі дозволити. Кажуть, ця сучка ходить у ньому лише через місяць.

— Елізабет у курсі?

Він кивнув — так, наче опустив сокиру.

— Вона витягнула це з мене якось уночі. Я був під контактним кайфом. Увесь день лазив по стеках, шукаючи клієнтів. Геть не розумів, де я чи що відбувається. Хочете знати, що вона сказала?

— Ні, — пробурмотів я.

Він мене не почув. Кісточки його пальців на залізній огорожі побіліли.

— Вона сказала: «Не хвилюйся, татку, коли я розбагатію, ми викупимо маму».

Ситуація поступово виходила з-під контролю.

— Послухайте, Елліотте, мені шкода вашої доньки, але, судячи з того, що я почув, вона не працювала в таких закладах, до яких вчащає Банкрофт. «Закритий простір Джеррі» — це ж не зовсім Доми, чи не так?

Колишній тактик без попередження розвернувся до мене зі сліпою люттю в очах і стиснутих кулаках. Я не міг поставити йому це на карб. Він бачив перед собою лише людину Банкрофта.

Але посланця не можна заскочити зненацька: цього не допустить обробка. Я передбачив атаку мало не раніше, ніж він сам зрозумів, що атакує, а менш ніж за секунду спрацювала нейрохімія мого позиченого чохла. Він напав знизу, пірнаючи під захист, який подумки мені приписав, і спробував знайти удари по корпусу, від яких у мене розтрощаться ребра. Захисту там не було, та й мене теж. Натомість я зайшов за траєкторію ударів, вивів його з рівноваги своєю вагою й переплів одну ногу з його ногою. Він незграбно позадкував на огорожу, а я врізав йому в сонячне сплетіння ліктем, зробивши безжальний аперкот. Від шоку в нього посіріло обличчя. Нахилившись, я прип’яв його до огорожі й тицьнув йому в горло розведеними пальцями однієї руки.

— Досить, — дещо невпевнено гаркнув я. Нейрохімічна проводка цього чохла була зроблена грубіше за системи Корпусу, якими я користувався раніше, а коли вони працювали на повну потужність, я почувався підвішеним у підшкірному мішку з дротяної сітки.

Я опустив погляд на Елліотта.

Його очі відділяла від моїх ширина однієї долоні; хоч я й досі тримав його за горло, вони ще палали люттю. Гучно дихаючи крізь зціплені зуби, він намагався знайти сили, щоби звільнитися з моєї хватки й нашкодити мені.

Я відірвав його від огорожі й відсторонився від нього в застережній позі.

— Послухайте, я тут нічого не оцінюю. Просто хочу знати. Чому ви думаєте, ніби вона якось пов’язана з Банкрофтом?

— Тому що вона мені так сказала, гівнюче, — прошипів він. — Вона розповіла мені, що він зробив.

— А що саме?

Він швидко кліпнув, і його невивільнена лють обернулася на сльози.

— Дещо брудне, — сказав він. — Вона казала, що він цього потребує. Настільки, щоби повертатися. Настільки, щоби платити.

Талон на обід. «Не хвилюйся, татку, коли я розбагатію, ми викупимо маму.» Такої помилки досить легко припуститися в юності. Але ніщо не дається так просто.

— Думаєте, тому вона й померла?

Він повернув голову й подивився на мене, як на павука особливо отруйного виду на підлозі власної кухні.

— Шановний, вона не померла. Її хтось убив. Хтось узяв бритву й порізав її.

— Судовий протокол стверджує, що це був якийсь клієнт. Не Банкрофт.

— Звідки їм знати? — байдужо сказав він. — Вони називають тіло, і хто його зна, хто там усередині. Хто за все це платить.

— Його вже знайшли?

— Убивцю повії з біокабінки? А як ви гадаєте? Вона ж працювала не зовсім у Домах, так?

— Елліотте, я не це мав на увазі. Якщо ви скажете, що вона знайшла Банкрофта у Джеррі, я вам повірю. Але ви маєте визнати: це не скидається на Банкрофтову поведінку. Я з ним зустрічався і… щоб він прогулювався нетрями? — я похитав головою. — Мені він таким не здається.

Елліотт відвернувся.

— Плоть, — сказав він. — Якою може здатися плоть мета?

Уже майже остаточно стемніло. За водою, на похилій палубі військового судна, вже почалася вистава. Ми обидва якийсь час дивилися на вогні, чули яскраві уривки музики, подібні на передачі з планети, вхід на яку нам навіки заказано.

— Елізабет досі у стеку, — тихо зауважив я.

— Так, то й що? Поліс на перечохлення став недійсним чотири роки тому, коли ми вгатили всі свої гроші в якогось юриста, який сказав, що може розгадати справу Айрін, — він показав на тьмяно освітлений фасад своєї контори. — Я що, схожий на людину, в якої невдовзі заведуться гроші?

Далі вже не було про що говорити. Я залишив його дивитися на вогні й повернувся до машини. Коли я проминув його, виїжджаючи з маленького містечка, він ще був там і не озирнувся.

ЧАСТИНА ДРУГА: РЕАКЦІЯ

(Загарбницький конфлікт)

Розділ дев'ятий

Я зателефонував Прескотт із автомобіля. На вбудованому у приладову дошку запорошеному екранчику чітко відобразилося її дещо роздратоване обличчя.

— Ковачу. Ви знайшли те, що шукали?

— Взагалі-то, я досі не знаю, що шукаю, — бадьоро промовив я. — Як думаєте, Банкрофт узагалі ходить до біокабінок?

Вона скривилася.

— Ой, я вас благаю.

— Гаразд, ось ще одне запитання. Лейла Беґін коли-небудь працювала в закладах з біокабінками?

— Ковачу, насправді я й гадки не маю.

— Ну, то вточніть це. Я зачекаю, — відповів я кам’яним голосом. Витончена відраза Прескотт дуже контрастувала з болем Віктора Елліотта через доньку.

Поки юристка зникла з екрана, я почав вистукувати пальцями й несподівано для самого себе замугикав у цьому ритмі міллспортський рибальський реп. Зовні повз мене прослизало нічне узбережжя, але запахи та звуки моря раптом стали зовсім не такими, як треба. Надто притлумленими, без сліду бела-трави у вітрі.

— Ось, — Прескотт із дещо ніяковим виглядом знову сіла в зоні покриття телефонного сканера. — В оклендському досьє Беґін є два випадки роботи в біокабінках, до того, як вона одержала тимчасову роботу в одному з Домів Сан-Дієго. Якщо її не знайшов професійний шукач талантів, то в неї мала бути перепустка.

Банкрофт мав бути непоганою перепусткою куди завгодно. Мені закортіло це сказати, але я припнув язика.

— Зображення маєте?

— Чиє? Беґін? — Прескотт знизала плечима. — Тільки двовимірне. Хочете, перешлю?

— Перешліть, будь ласка.

Старезний автотелефон трохи зашипів, пристосовуючись до зміни вхідного сигналу, а тоді з завад показалося обличчя Лейли Беґін. Я