Читати книгу - "Безцінний"

й, зіщулившись, перебігла до скляних дверей. Сніг сипав шалено, віяло немилосердно, мала надію, що зима тисячоліття, як її називали медіа в усій Європі, дошкуляє тільки їй, а для літаків та їхніх пілотів це не має жодного значення.

Заздалегідь вирішила, що десять годин польоту проведе на самоті. Не хотіла жодних дрімот на плечах, близькості, зумовленої розміром крісел у літаку, притулянь одне до одного дорогою до туалету. Крім того, про що мали б розмовляти? Про справу не могли, про щось інше не хотіли, балачка про чтиво та політику була б у їхньому випадку такою кумедною, що вона вмерла б зо сміху, не долетівши до Познані.

Тому приїхала раніше й підійшла до автоматичного посту контролю вильоту. Ввела своє прізвище, номер рейсу, отримала запит на вибір місця. Вибрала ЗОЄ — позаду і, як завжди, з боку проходу. Вид з вікна ставав нудним уже за годину після злету, а так мала можливість випростати хоча б одну ногу й не була змушена проштовхуватися між людьми дорогою до туалету. Взяла посадковий квиток, звірила дані й пішла здавати багаж.

Любила подорожувати.

Коли Зоф’я Лоренц котила свою валізу на коліщатках у бік реєстрації, вона не звернула уваги на чоловіка за її спиною. Згорблений біля своєї валізки, він мав вигляд типового пасажира, змореного очікуванням, який убиває час, бавлячись телефоном. Чоловік зачекав хвилину, поки докторка Лоренц зникне за рогом одного з пунктів контролю, і підійшов до того самого автоматичного пункту відльоту, яким вона скористалася за мить до того.

З мобілкою в руці, він справляв враження пасажира, що перевіряє номер резервування. Тимчасом чоловік номер резервування ввів із пам’яті, а на телефоні збільшував знімок, зроблений хвилину тому. Якби хтось зазирнув йому через плече, подумав би, що чувакові справді нудно у відрядженні, бо на екрані з’явилося зображення симпатичного задка докторки Лоренц, який незичливі до неї жінки вважали надто огрядним супроти решти її тендітної фігури. Одначе чоловіка цікавив не вміст джинсів. Пересунув нігтем картинку, і ще сильніше збільшив клаптик паперу, який вона тримала в руці. Зображення було нечітке і змазане, але не настільки, щоб не зміг прочитати великі літери.

Вимкнув телефон, і на запит автомата вибрав собі місце ЗОА на борту боїнга-787, що летів до Нью-Йорка.

Він для різноманітності любив сідати біля вікна.

19

Двигуни загули, й сила прискорення втиснула її в крісло, коли літак стрімко почав набирати швидкість на злітній смузі, а краплі дощу зі снігом, що спливали по овальній шибці, замандрували щораз швидше у бік хвоста літака. Подумала, що без жалю покидає зимову Варшаву, і дійшла абсурдного переконання, Що мусить подумки загадати бажання, перш ніж колеса відірвуться від землі.

«Нехай пощастить, а якщо не пощастить, то нехай принаймні я не потраплю до в’язниці», — подумала і саме цієї миті відчула, як літак відривається від землі. Червоний напис «Варшава», розмитий через сніг, дощ і туман, посунувся вниз, ніби це не вона піднімалася, а її місто западало під землю.

За мить літак пробив хмари й уже при повному сонці ліг на бік, щоб повернути на захід, а люди, що сиділи в літаку з її боку, приклеїлися до вікон і почали щось одне одному показувати. Зацікавившись, усміхнулася вибачливо до чоловіка, що сидів поруч, і визирнула у вікно. Вид і справді був незвичайний. Густа хмара висіла дуже низько, настільки низько, що з моря білої вати виступали найвищі будинки центру Варшави. Бачила шпиль Палацу культури, оточений верхівками навколишніх хмарочосів, бачила будівельний кран біля одного з них і довгі тіні, що падали від конструкції на хвилі туману. А крім цього, наскільки вистачало погляду, розливалося море білизни. З якого тільки в одному місці виступала труба електростанції, викидаючи високо вгору клуби пари.

— Дивовижно, — сказав сусід англійською мовою. — Літаю кілька десятків разів на рік і ніколи не бачив чогось подібного.

Приємно усміхнувся.

— Я ніколи не вважав Варшаву красивим містом, але щойно вона стала героїнею найпоетичнішого явища, яке я бачив у житті… Спробую відсьогодні обережніше формулювати судження.

Відповіла усмішкою, бо їй подобалися слова незнайомця. Незнайомця, який говорив англійською з легким, важко вловимим акцентом і який був дуже симпатичний. Високий, сивуватий п’ятдесятилітній чоловік із природною засмагою та яскраво-зеленими очима мав вигляд яхтсмена або альпініста. Курйозна думка, враховуючи те, що насправді він скоріше за все був менеджером, що повертався прямо із спортзалу, таких було повно на трансатлантичних рейсах. Вбраний невибагливо, але з дорогою спортивною елегантністю, пахнув хорошим парфумом, якому було однаково далеко як до олд спайсу, так і до сучасних солодкавих ароматів, якими користуються чоловіки в рожевих сорочках і фордах фокусах.

Докторка Зоф’я Лоренц подумала, що їй трапився непоганий сусід. Аби тільки не був надто балакучий.

Ніби почувши її думки, незнайомець дістав із сумки книжку. «Отакої», — подумала й здригнулася, коли глянула на назву. Сусід одяг окуляри й розгорнув роман Кристофера Брукмаєра «Священне мистецтво крадіжки».

Прочитавши повністю смертельно нудне видання «Політики» та двісті сторінок оповідань Еліс Монро[31], Зоф’я Лоренц пошкодувала, що вирішила заповнити прогалини в освіті, замість того, щоб узяти Тесе Ґерритсен[32]і дозволити, щоб під медичний трилер подорож за океан промайнула як три трамвайні зупинки. Монро писала, може, й гарно, але натужно, і Лоренц увесь час здавалося, що замість героїв бачить особу авторки, яка дуже старається написати справді цікаву, глибоку прозу. Читаючи Кормака[33] та Рота[34], думала так само: претензійність, і тільки.

Кароль вирішив демонстративно її зігнорувати, відколи на ранкову смс-ку «То де зустрічаємося?» вона відповіла: «Н.-Й.». Сидів у середній групі крісел за кілька рядів перед нею, біля якоїсь американки, яку чарував своїм британським акцентом, розважаючись наслідуванням Г’ю Гранта. Американка почувалася на сьомому небі. Проходячи повз них до вбиральні, Зоф’я почула уривок розмови.

— Ні, це неможливо… Працюєш, мабуть, для якоїсь корпорації. Не можна бути професійним Індіаною Джонсом. Пудриш мені мізки, Чарлі, неґречний Чарлі…

Почувши грайливе американське «Чарлі», сказане так, ніби хтось замовляв дуже солодкий десерт, Зоф’я відчула напад млості й мусила швидко повернутися на своє місце.

— Роман чи посібник? — запитала в сусіда, показуючи на книжку.

— Звісно, посібник, — відповів він, знімаючи окуляри. — Ми, професійні злодії, мусимо постійно вдосконалюватися. На щастя, відколи доступні такі посібники, все стало значно простіше. А ви чим займаєтеся?

Вона засміялася.

— Ви не повірите. Моя робота полягає у відшукуванні викрадених з Польщі творів мистецтва.

— А оскільки я краду тільки прикраси, то, мабуть, можу почуватися безпечно?

— Тільки якщо прикраси