Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
XXIII. ПРО ЛІС ІНАКШЕ
Повідають, що Якуб у пустельниці навчився набувати різного вигляду.
Дні плинуть спокійно, і квітень квітне. Якуб має повні руки роботи, треба залатати стріху, поки не прийшли весняні вихори й бурі. Наразі ж тепло й погідно. Якуб працює без сорочки, і сонце золотить його тіло. Слава не перешкоджає йому, бо любить дивитися, як він рухається. Коли крадькома годує змій, то уявляє собі іноді, що це Якуб присмоктався до її груді. Змії зляться тоді, змії багато знають, але Славі це байдуже, бо Якуб стає важливішим за них. І навіть не заважає їй те, що юнак без серця не є справжнім чоловіком. Бо городнє опудало теж має голову й дві руки, а опудала — це ж не люди.
Слава здогадується, чому Якуб не має серця. Деякі просто такими народжуються, тут уже нічого не вдієш, але він не виглядає на такого. Частіше буває, що люди віддають комусь своє серце, і роблять це зазвичай або дуже молоді, або такі, які бачать перед собою вишкірені ікла старості. Якщо обдарована особа добре тим серцем заопікується, то дає воно плід — одне тридцятикратний, інше шістдесятикратний, ще інше стократний. Але якщо таким серцем знехтувати й дозволити йому відмерти, то дарувальник висихає, марніє, і нема вже людини.
Один лиш єдиний раз стається так, що Слава запитує Якуба, чому той не має серця. Навіть мудрі пустельниці не вільні від цікавості, а може, якраз через оту свою мудрість охочіше піддаються спокусі знати все більше й більше.
Юнак тільки наїжачується й каже:
— Не знаю, про що ти говориш. Я такий народився.
І Слава вже знає, що Якуб віддав комусь своє серце. Однак він такий гарний своєю молодістю, що шкода було б просто так його відпустити.
Великдень минає, наче його й не було. Якуба це трохи засмучує, що дозволив йому так протекти між пальцями, бо свято — це усе ж свято, але пустельниця не гнала його до костелу, як це робив Старий Мишка. Засмучує; засмучує, однак лише трішки.
— Не біда, — махає рукою Слава. — Будуть інші свята.
Одного ранку пустельниця будить Якуба ще вдосвіта. Шеля спить тепер на горищі над стодолою, щоб люди в селі не пліткували, хоча відомо, що все одно пліткують. Бо, видно, щось таке сталося за зиму з Якубом, що він уже не шмаркач, від якого пахне молоком, а юнак, яких мало.
Роса виграє перлами на молодій конюшині й павучих сітях. Слава веде сонного Якуба до лісу. Видно, що юнак дивується, але ні про що не питає; він звик, що якщо жінка хоче, то розповість йому про все сама, якщо ж не хоче, то все одно не скаже. Пустельниця-бо має силу, а з усіма силами на світі саме так стоять справи.
Йдуть і йдуть, а довкола тільки голі дерева й анемони, море білого й зеленого, що пахне солодко, запаморочливо, аж паморочиться в голові. І коли входять у саме серце лісу й у саме серце весни, Слава кладе долоню на груди Якуба й каже:
— Сьогодні я навчу тебе бути іншим, ніж ти є.
Шеля хоче відповісти, що кожен є тільки тим, ким він є, і хай би дуже старався й дуже обманював, ніким іншим, крім себе, бути не може. Про це ж були всі казки й розповіді, які переповідав Старий Мишка, а раніше мати Якуба — давно, давно тому, коли все було свіжим і безгрішним.
Так хоче відповісти, але не відповідає. По-перше, тому, що він уже є молодим чоловіком, а молоді чоловіки не вірять, що життя — це розповідь, а по-друге, тому, що Слава не любить, коли хто-небудь із нею не погоджується. Тому лиш питає:
— Ким я маю стати?
— Подивися довкола. Що ти бачиш?
— Ліс. Ліс і ліс.
— Значить, станеш лісом.
Говорячи це, Слава цілує Якуба в уста. Цілує начебто спокійно, але настирливо, наче хоче його проковтнути. Якуб тоне в тім поцілунку й робиться щораз меншим, і є його щораз менше, майже зовсім немає.
Коли він стає малим, малим, як буковий горішок, він уже не Якуб. Він існує в засинанні, в безпечній темряві лона землі. Дні й ночі проходять над ним, а він, несвідомий нічого, занурений сам у себе — спить. А однак, хоч і маленький і приспаний, відчуває силу, що дрімає в ньому, і таємницю життя. І коли весняне сонце розігріє землю, ця прихована сила нуртує в ньому, не може знайти собі місця в твердій шкаралупі. Непокоїться, невпинно крутиться, нарешті не може вже поміститися в Якубі й починає торувати собі шлях, слухаючись поклику сонця. Бо життя є прямуванням до сонця. Якуб розривається навпіл, винесений на молодій стеблині понад безпечну землю. Проте страх триває недовго, бо доходить до нього, що він уже не та порожня гнила шкаралупа, що він перетворився на свіжий паросток, який блищить зеленню, випустив два вологі листочки, а наступні вже чекають у нього всередині й за хвильку теж вистрілять у світ. Якуб відкидає тоді порожню шкаралупу, яка вже не є ним, так, як потрібно без жалю покидати давнє життя й давнього себе, бо не слід завжди жити в шкаралупі. Залишитись у шкаралупі — це дощенту згнити й стати стравою для хробаків. Тому він квапливо випускає листок за листком і пнеться вгору. Ночі все ще холодні, але його гріє тепло, що йде від ближнього дерева, бука-батька чи бука-матері. Не замерзне.
Настає, однак, час, коли весна дозріває і батьківський бук теж випускає листя. Дні в підліску стають тінистими й паркими, старі дерева захоплюють світло для себе. Якуб задихається в присутності бука-батька, хотів би вирватися з турботливих пазурів бука-матері, яка поїть його зібраною нею водою і захищає від вітру, граду чи приморозків, які неодмінно прийдуть у травні. Водночас не дозволяє Якубу рости й ставати дорослим деревом.
Минають пори року, а Якуб усе ще не піднімається над лісовою підстилкою. Весна за весною, осінь за осінню, рік біжить за роком. Якуб, не вищий від квітів анемони, обростає товстою, міцною корою і стійко несе кільканадцять блідих листочків. Живиться тьмяним світлом, яке пробивається між кронами старих дерев, водою, що сочиться з пахкої лісної землі, й темною нехіттю до свого батька.
Так минає сорок або більше років. Якуб дізнається, чим є морозна зима. Така зима, безумовно, заморозила б соки в його тілі, якби не те, що його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.