Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська"

виконати таке завдання, то, відповідно, його треба виконати. Було відібрано двадцять добровольців, озброєних мірою наших скромних можливостей. Зброя була дуже різноманітна: від пістолетів-кулемета Судаєва 1943 року випуску до АКСУ, але їх було дуже й дуже мало. Слава Богу, що хлопці були всі вмотивовані, хоча б елементарний базис з поводження зі зброєю та взаємодії зі своїми товаришами мали. Відповідно, ми таку операцію задумали й почали її реалізовувати за допомогою тодішньої обласної адміністрації під керівництвом Ігоря Коломойського, Геннадія Корбана, Бориса Філатова — то одна команда була, і ці хлопці нам допомогли. Я відразу ж, інструктуючи нашу бойову групу, попередив людей, що в нас розвідувальної інформації практично немає по конкретних розташуваннях ворожих блокпостів тощо, тобто вона була дуже загальна. Тому ми передбачали той варіант, що можемо просто встряти у якийсь блокпост, і тоді треба його зачистити й відходити, бо боєприпасів у нас було дуже мало: по «два ріжки на брата» буквально. Я зрозумів, що якесь велике завдання нам не вдасться виконати й треба буде ­маневрувати. В принципі так і вийшло. Ми витягнулися цією колоною, вперлися в блокпост сепаратистів у с. Билбасівка, бо першу машину ввело в оману ще й те, що над тим блокпостом був десантний прапор. Хлопці втомилися, дорога, великий переїзд. Перша машина була така трохи дезінформована. Як тільки побачили, що то сепаратисти, а вони побачили, що ми явно не їхні, вони відкрили вогонь. На жаль, водія першої машини Михайла Станіславенка першою сепарською чергою було вбито.

Цікава деталь. Коли ми їхали на операцію, я дав наказ залишити все, що може нас ототожнювати з «Правим сектором» — документи й таке інше. Ми залишили все, а от власне цей водій, що загинув, він взагалі був цивільним, навіть не був у «Правому секторі», але зголосився поїхати водієм. У нього лишилася моя візитка. Власне, коли вони взяли тіло Михайла, у нього цю візитку знайшли. І з візиткою Яроша вийшов такий комунікаційний мем, але я ніяких сил для цього не прикладав, у всякому разі — воно само собою вийшло. Якби вона не була полита кров’ю, то, звичайно, можна було б на сміх підіймати цю річ, але ця візитівка реально вмита кров’ю. Тому, я думаю, що вона теж відіграла свою роль: знаю, що хлопці з аеророзвідки не раз викидали цю візитку над Донецьком і Луганськом, використовували її як зброю.

Мені передали з обласної адміністрації, що це прохання в. о. Президента Олександра Турчинова — провести цю операцію, тому для мене Верховний Головнокомандувач дав наказ, і все було чітко зрозуміло. Інформацію довів до своїх бійців: що це не «махновщина», не «отсебятина», а ми виконуємо необхідні для держави завдання.

У мене була всього одна сутичка з міліцейськими генералами, як раз в Ізюмі. Вони мені казали: «Ну от, ви почали війну». Насправді війну ми не почали, ми вже давали відповідь на агресію російських диверсійних груп, які захоплювали все і вся на Донбасі. Якби ця відповідь не пішла від нас, я думаю, вона б пішла від інших добровольців, але все одно вона була б, бо українці після Майдану, після тої крові, що була там пролита, були готові до активних дій — захищати свою Батьківщину зі зброєю зокрема. Думаю, така ж ситуація, як приблизно і з Майданом.

Рік-два тому говорив уже з військовими хлопцями, з якими ми стали побратимами, братами по зброї практично, а вони: «От ми не розуміємо, чому ви виступали на Майдані, палили людей у формі тощо». Кажу: тут же річ у тім, що ми тоді вже почали захищати незалежність України від режиму Януковича, який ту незалежність здавав. Мені не йшлося про євроінтеграцію, мені тоді ще йшлося про захист держави. Тому воно так із Майдану дуже логічно перейшло: ми захищали державу там, її цілісність і незалежність і, відповідно, й далі захищали її на Донбасі. Ну і що, що у Слов’янську сепаратисти всіх лякали «Правим сектором»? Ще й до того весь Майдан лякали, тому-то було таке продовження «залякування». Для мене то не було суттєвим чинником, бо я чудово розумів, що, не показавши зуби, не показавши силу української зброї, неможливо зупинити агресію, бо водночас відбувалися у Дніпрі спроби заколотів, у Харкові. Південь ми майже втрачали й так далі. Тобто треба було діяти — то для мене однозначно. Звичайно, що я для себе зробив якісь тактичні висновки: не можна аж так нахрапом йти у такі шабельні атаки й можна було мінімізувати навіть ту одну нашу втрату й не допустити її. Але то було після бою легко думати й говорити. На превеликий жаль, не завжди так вдається. Проте стратегічно я переконаний, що українці тільки у такий спосіб і мають відповідати на агресію.

Атака «Правого сектору» у великодню ніч 20 квітня 2014 року на блокпосту в Билбасівці, звісно, спровокувала хвилю обурення сепаратистів у Слов’янську. З шести загиб­лих бойовиків робили ледь не мучеників.

Хай там як, але операція блокування міста розгорталася. Тактика її полягала в поступовому перебиранні конт­ролю силами АТО над ключовими транспортними вузлами навколо Слов’янська шляхом витискання сепаратистів і захоплення цих позицій. Передусім на північному напрямку, щоб обмежити можливість просування вже озброєного бронетехнікою противника у напрямку Ізюм — Чугуїв — Харків.

• Сергій Глотов та ін. «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту»

[20 квітня. Луганськ]

Аеропорт не здаватимуть

До захоплення великої кількості зброї в обласному управлінні СБУ та початку постачання важкої техніки з Росії головною тактикою бойовиків був психологічний тиск. Протягом квітня на перемовини в аеропорт разів із десять приїжджали представники донських козаків та інших незаконних збройних формувань. Вони мали автомати, почувалися доволі впевнено, проте поводилися спокійно, без проявів агресії. Бойовики питали у військових, навіщо вони сюди приїхали, намагалися змустити віддати зброю та їхати додому, пере­конували, що аеропорт захищати марно та нема від кого. Військові вели себе стримано, незмінно відповідаючи, що виконують наказ і захищають стратегічний об’єкт. Іноді російські найманці, відчуваючи, що не можуть переконати десантників, вдавалися до відвертих провокацій — били вікна у диспетчерській вежі, жбурляли каміння та кидали петарди, намагаючись спровокувати військових відкрити вогонь, але їхні зусилля не увінчалися успіхом.

Був пост, який знаходився на відстані майже двох кілометрів від аеропорту з західної сторони, ближче до Георгіївки. І моє завдання було його охороняти: не допускати туди проникнення ніяких сторонніх осіб.

Ці чотири чоловіка, які приїхали до мене — їм одразу не сподобалося, що мій