Читати книгу - "Посуха"

Не так багато, як у старшій школі, зауважив Фок, але все одно.

— Яка ти гарна, — сказав він, підводячись, щоб принести напої.

Гретчен, явно задоволена, цьомнула його у щоку. Від неї приємно пахло. Якийсь квітковий аромат.

— Дякую. Ти теж. Мені подобається сорочка. Писк моди по-ківарському, — кивнула вона на Фокове нещодавнє придбання, й він вишкірився. Гретчен пролізла в куток і сіла. — Вільних столиків не було — чи ти ховаєшся?

— Ховаюся. Так би мовити, — не стримав усмішки Фок. — Учора ввечері я навідувався у наш колишній будинок.

— І? — звела вона одну брову.

— Трохи не цього я очікував.

— Завжди так.

Підійшовши до шинквасу, Фок замовив у бородатого бармена пиво і трохи підозріле на вигляд біле вино. Коли він повернувся, Гретчен підняла келих.

— Будьмо! Пам’ятаєш часи, коли ми не могли дочекатися, щоб можна було вже сюди ходити? Скільки вечорів провели у парку, заливаючись усім, що тільки під руку траплялося! А тепер подивися, — обвівши рукою паб, вона розширила блакитні очі з удаваною недовірою. — Мрії здійснюються.

Фок розсміявся, вони зустрілися поглядами й поринули у спогади. Фок знав, що у підлітковому віці для Гретчен з її довгими ногами й фарбованими губами криниця юнацьких задоволень була глибша, ніж для більшості її ровесниць. Але зараз, дивлячись на її сукню, він зненацька подумав, що, мабуть, оті роки — перш ніж загинула Еллі й усе змінилося — були в її житті найщасливішими. Він сподівався, що це не так. Сподівався, що в її житті було ще щось. Несамохіть він нахмурився, і момент було втрачено.

— Слухай, — нахилилася вперед Гретчен, — ти маєш дещо знати. Кота випустили з мішка. Все місто пліткує, що ти рознюхуєш, що ж там сталося з Гедлерами. Разом із сержантом.

— Це не офіційно.

— А що воно змінює?

Фок кивнув. Таки правда.

— І як люди загалом до цього ставляться?

— По-різному. Дехто гадає, що давно пора. Інші вважають, що кому-кому, а тобі краще перейматися власними справами. Але геть усі, — вона стишила голос, — бояться до всирачки, чим воно обернеться, якщо їх убив хтось інший.

Фок відчув докори сумління за цілий букет пропущених дзвінків від Джері Гедлера. Вирішив подзвонити йому просто зранку.

— А що про це думаєш ти? — поцікавився Фок.

— Думаю, що тобі варто остерігатися, — покрутила вона в руках ніжку келиха. — Не зрозумій мене неправильно: я б зраділа, якби виявилося, що Люк цього не робив.

— Але ти гадаєш, що все-таки зробив?

Вона спохмурніла. Подумала, перш ніж відповісти.

— Не знаю. Коли вперше про це почула, не могла повірити. Але насправді я радше не могла повірити, що таке взагалі сталося. З усього того, що ми чули, виходило, що справа цілком ясна. Я навіть не замислювалася про те, винен Люк чи не винен, розумієш?

— Здебільшого ніхто не замислювався. Я теж.

Вона криво всміхнулася.

— Нікому іншому, крім тебе, я б цього не сказала, але частково Люк сам винуватий, що був таким козлом.

Лани внизу сріблясто сяяли у місячному світлі, й поодинокі фермерські будинки здавалися темними плямками на землі. Четвірка, звісивши ноги, сиділа на краю скелястого урвища. Люк перший переліз через огорожу, дорогою буцнувши ногою табличку «Вхід заборонено». Він умисно не голився декілька днів, роздратовано зауважив Аарон, і підборіддя заросло щетиною. Це було особливо помітно в місячному світлі, коли він застиг на скелястому краю, широко розкинувши руки й роздивляючись краєвид.

В Аарона похололо в животі, коли він зазирнув у прірву, але він, не дивлячись на інших, переліз через огорожу. За ним Еллі. Люк улаштував цілу виставу, простягнувши руку й допомагаючи Гретчен. Вона б і сама впоралася, та з усмішкою прийняла допомогу. А тепер вони сиділи, теревенячи й регочучи, а в животі розливалося тепло від вмісту пляшки, яку вони вже розполовинили. Тільки Еллі похитала головою, коли пляшку простягнули їй. Вони четверо по черзі під’юджували одне одного перехилитися й зазирнути в урвище. Казилися й козирилися. Було стрьомно, але не страшно.

Фок легенько звів брови, але не заперечив.

— Є велика відмінність між козлом і убивцею, — сказав він. Гретчен кивнула.

— Послухай, я не кажу, що це він зробив. Але ж він міг, правда? — Гретчен озирнулася, неначе Люк міг знагла матеріалізуватися й підслухати. — А це вже зовсім інше питання.

Краєм ока Аарон бачив, що Люк пригорнув Гретчен за талію. Нахилився щось пробурмотіти, і Гретчен сором’язливо опустила очі, аж на щоки впали сині тіні від вій.

Аарон плечем відчував присутність Еллі, проте не ворушився. Оце вперше за тиждень, після поцілунку біля камінного дерева, він нормально побачився з нею і досі почувався невпевнено. Вона казала, що працює щовечора. Аарон зважився навідатися в молочний бар тільки раз. Еллі помахала йому з-за стійки, але тут була не та обстановка, щоб поговорити.

Дорогою до урвища Аарон спробував відстати, сподіваючись на кілька хвилин наодинці з нею, але Люк немов приклеївся до нього. Еллі й виду не подавала, що взагалі пам’ятає про те, що сталося біля дерева. Заки видерлися нагору, Ааронові вже почало здаватися, що він усе вигадав.

Важко піднімаючись стежкою, Аарон упіввуха слухав Люка, який голосно розповідав якусь байку. Зненацька Еллі, озирнувшись, понад Люковою головою зустрілася з Аароном поглядом. І страдницьки закотила очі. А тоді всміхнулася. Це була багатозначна, таємнича усмішка, призначена тільки для нього.

А тепер, тішачись цим спогадом, Аарон змінив позу, вирішивши пересунутися трішки ближче до Еллі. Обернувся — і закам’янів, так і не пересунувшись. Над урвищем уже запали сутінки, але світла було ще достатньо, щоб чітко бачити близькі предмети. І серед них — очі Еллі, що не відривалися від Люка Гедлера, який шепотів щось Гретчен на вухо.

— Іноді Люк був страшенно егоїстичний, — сказала Гретчен. Провела пальцем по кружальцю конденсату на столі, розмащуючи його. — Він завжди був номер один, номер два і номер три, навіть цього не усвідомлюючи. Правда ж? Чи це тільки зі мною?

Коли Фок кивнув, на її обличчі майнула вдячність.

— Вибач, — мовила Гретчен. — Мені важко відділяти Люка, якого я знала, від того, що про нього кажуть. Ну, тобто я вважала, що знаю його.

— У дитинстві Люк здавався мені доволі щирим, — сказав Фок. — Він був відвертий, казав що думає. Мені не завжди це подобалося, та я бодай знав, чого від нього чекати.

— А тепер?

— Не знаю. Його бравада доводила мене до сказу, але я завжди відчував, що під нею ховається хороший хлопець.

— Що ж… Будемо сподіватися, — закотила очі Гретчен. — Не