Читати книгу - "Колиска для кішки"

жестами щось показати народу і не зміг. Спробував щось сказати народу і не зміг.

Нарешті він прохрипів кілька слів.

— Ідіть додому! — вигукнув він, задихаючись. — Додому!

Натовп розвіявся, немов листя під вітром. «Папа» знов обернувся до нас; у муках він виглядів іще гротескнішим, ніж перед тим.

Тоді він упав.

66 Що сильніше за все

Упав, але не вмер. Утім, він здавався мертвим, тільки здригався час від часу.

Френк голосно протестував: ні, «Папа» не вмер, він не може померти! Генерал-майор був у розпачі.

— «Папа»! Не вмирайте! Вам не можна вмирати!

Френк розстебнув комір «Папиного» мундира, заходився розтирати йому руки.

— Дайте йому дихати! Повітря для «Папи»!

Льотчики з винищувачів підбігли до нас, щоб допомогти. Один із них здогадався побігти по лікаря.

Оркестр і прапороносці, не одержавши жодних наказів, залишались на місці, тремтячи від тривоги.

Я поглянув на Мону. Вона відійшла до поруччя трибуни, безжурна, як завжди. Смерть — якщо смерть мала зараз статися — не бентежила її.

Поряд з нею стояв пілот. Він не дивився на дівчину, але від нього аж віяло захватом. Я подумав, що на нього так подіяла присутність Мони.

«Папа» поступово приходив до тями. Його рука затріпотіла, немов крило спійманого птаха, указуючи на Френка.

— Ви… — сказав старий.

Ми всі замовкли, щоб не пропустити його слів.

Губи «Папи» заворушились, але нічого не було чутно, крім якогось белькотіння.

Хтось, очевидно, один із пілотів, додумався зняти мікрофон зі стійки та піднести до «Папиних» губ, щоб посилити звук. Тоді це здалося гарною ідеєю, але зараз вона здається огидною. Бо передсмертне хрипіння та переривчасте виття почало відбиватись від стін нових будівель.

Аж нарешті забриніли слова.

— Ви, — хрипко сказав «Папа» Френкові, — ви, Франклін Гоніккер, будете наступним президентом Сан-Лоренцо. Наука… у вас є наука. Наука сильніша за все.

— Наука, — сказав «Папа». — Лід.

Його жовтуваті очі закотилися, він знову знепритомнів.

Я поглянув на Мону. Вираз її обличчя не змінився.

Зате обличчя пілота, що стояв поряд з нею, застигло з таким виразом небесного піднесення, ніби він щойно одержав Почесну медаль Конгресу.

Я опустив погляд і помітив те, чого мені не слід було помічати.

Мона скинула сандалю. Її маленька засмагла ніжка була оголена.

І цією ніжкою вона натискала, тиснула, м’яла, непристойно м’яла ступню пілота крізь взуття.

67 Гу-у-o-у-кх!

Папа не помер — його час іще не настав. Його повезли з аеропорту на великому червоному фургоні, у яких зазвичай перевозять м’ясо.

Подружжя Мінтонів відвіз до посольства американський лімузин.

Ньюта з Анджелою підкинули до Френкової оселі на лімузині Сан-Лоренцо.

Подружжя Кросбі й мене доставило до готелю «Каса Мона» єдине в Сан-Лоренцо таксі, подібний до катафалка «Крайслер» 1939 року випуску з відкидними сидіннями. На боці машини був напис: «Транспортна агенція Касл». Власником її був Філіп Касл, хазяїн «Каса Мона», син абсолютно безкорисливого чоловіка, у якого я мав узяти інтерв’ю.

І обоє Кросбі, і я були пригнічені. Нас тривожили запитання, на які треба було відразу знайти відповіді. Кросбі хотіли з’ясувати, хто такий Боконон. Їх обурювала навіть думка про те, що хтось насмілився протистояти «Папі» Монсано.

А мені, хтозна чому, кортіло вияснити, що це за «сто мучеників за демократію».

Першими одержали свою відповідь Кросбі. Вони не розуміли місцевого діалекту, тому я мусив їм перекладати. Кросбі запитав у нашого водія: «Хто такий, у чорта, цей писант Боконон?» Водій сказав: «Душше покан чаравік». Я переклав: «Дуже поганий чоловік».

— Комуніст? — спитав Кросбі, почувши мій переклад.

— Так, так!

— Він має послідовників?

— Що, пане?

— Хтось уважає його вчення правильним?

— Ні, ні, пане, — побожно сказав водій. — Ніхто не такий божевільний.

— Тоді чому ж його не спіймали? — допитувався Кросбі.

— Такий чоловік, — сказав водій. — Важко знайти. Дуже хитрий.

— Отже, хтось мусить його переховувати й годувати, бо інакше його вже давно спіймали б!

— Ніхто не ховать, ніхто не годувать. Усі розумні, не роблять цього.

— Ти впевнений?

— Авжеж, — сказав водій. — Будь-хто годує того божевільного старого, будь-хто дає йому притулок — вони попадуть на гак. Ніхто не хоче гак.

Останнє слово він промовляв так: гу-у-о-у-кх.

68 Си-то мучо-нико-ов

Я спитав водія, хто такі «сто мучеників за демократію». Бульвар, яким ми їхали, був названий на їхню честь.

Водій сказав, що Сан-Лоренцо оголосив війну Німеччині та Японії через годину після нападу на Перл-Харбор.

По всьому Сан-Лоренцо зібрали сотню чоловіків, щоб битися на боці демократії. Цю сотню посадили на корабель, який вирушив до Сполучених Штатів, де їх мали озброїти й навчити.

Німецька субмарина потопила корабель, щойно він вийшов з гавані Болівара.

— Осе, сур, — сказав він на діалекті, — бури си-то мучо-нико-ов са замоо-крац-ую.

У такий спосіб він повідомив мені: «Оце, сер, і були сто мучеників за демократію».

69 Велика мозаїка

Виявилось, що подружжя Кросбі та я — перші постояльці нового готелю. Ми мали зробити перші записи в реєстраційній книзі «Каса Мона». Це викликало дивні почуття.

Кросбі підійшли до стійки першими, але суцільно чисті сторінки реєстраційної книги так вразили Г. Лов Кросбі, що він не зміг примусити себе писати. Йому треба було морально підготуватись.

— Записуйтесь ви, — сказав він мені. Але для того щоб я не здогадався, що він такий забобонний, фабрикант заявив, що хоче сфотографувати чоловіка, котрий робив величезну мозаїку на свіжо оштукатуреній стіні вестибюля.

Це був портрет Мони Еймонс Монсано в двадцять