Читати книгу - "Танок з драконами"

гарби та хури, щоб перевезти вільний нарід до їхніх нових домівок. Отеле, подбайте про це.

Ярвик похмуро скривився і відповів:

— Авжеж, князю-воєводо.

— Ви, пане Бовене, збиратимете вхідне мито. Золото, срібло, бурштин, гривні, обручі й намиста. Порахуйте, складіть гарненько і подбайте, щоб усе дісталося Східної Варти без втрат.

— Авжеж, воєводо Сніговію, — відповів Бовен Марш.

А Джонові подумалося: «Лід, — сказала вона, — і кинджали у пітьмі. Червона замерзла кров і оголена сталь.»

Долоня мечової руки сама собою згиналася і розгиналася. Здіймався вітер.

Серсея

Кожна ніч здавалася холоднішою за попередню.

Келія не мала ані комина, ані жарівниці. Єдине вікно було надто високо розташоване, щоб бачити з нього бодай щось, і надто вузьке, щоб з нього вилізти… зате достатньо широке, щоб пускати нічний холод. Першу сорочку, яку їй дали, Серсея розірвала на шматки, вимагаючи повернути їй власний одяг. Та натомість мусила мерзнути оголена. Коли їй принесли другу, вона хутко натягла її через голову, ще й подякувала, давлячись вимушеними словами.

Вікно пропускало ззовні також і шум. То був єдиний спосіб королеві дізнатися, що відбувається у місті — септи, які приносили їй їжу, не розповідали-бо геть нічого.

І це дратувало її найбільше. Хайме мав скоро з’явитися їй на порятунок… але як вона дізнається, коли саме? Серсея мала надію, що братові стане розуму не покинути військо позаду і не примчати на самоті — адже йому знадобиться кожен меч, щоб дати ради Бідолахам, які оточили Великий Септ. Вона щоразу запитувала про свого близнюка кожну зі своїх наглядачок, але жодна не відповідала. І про пана Лораса теж питала — за останнім почутим нею звітом він помирав на Дракон-Камені від ран, завданих йому в приступі замку. «Хай би вже помер, — думала Серсея, — і то якнайшвидше.» Смерть малого означала б порожнє місце у Королегвардії, яке могло стати її порятунком. Але септи так само зберігали мовчання про Лораса Тирела, як і про її брата.

Князь Кайбурн був її останнім і єдиним відвідувачем з зовнішнього світу; в іншому її товариство складалося з неї самої та трьох наглядачок, побожних і незворушних. Септа Унела була окостувата, схожа на чоловіка, з мозолястими долонями і насупленою мармизою, геть позбавленою вроди. Септа Моела мала цупке біле волосся і маленькі злостиві очиці, завжди примружені у підозрі, на зморшкуватому обличчі, гострішому за лезо сокири. Септа Сколера була тілиста і опецькувата, мала важкі цицьки, оливкову шкіру та вічний запах кислого молока навколо себе. Трійця приносила їй харчі та воду, випорожнювала горщик, кожні кілька днів забирала сорочку, щоб випрати, при тому залишаючи королеву мерзнути голою під ковдрою. Інколи Сколера читала їй з «Семикутної зірки» або «Святого молитовника». Жодного іншого слова, як і відповідей на свої запитання, Серсея від них не чула.

Усіх трьох септ вона ненавиділа і зневажала — майже так само, як тих, хто її зрадив. Облудні друзі, невірні слуги, чоловіки, що присягалися в вічному коханні, навіть власні її родичі… усі зрадили і повтікали тієї миті, коли були їй найпотрібніші. Озней Кіптюг, клятий слабак, зламався під канчуками і розбовкав у вухо верховного горобця таємниці, які мав понести з собою до могили. Його брати — вуличний непотріб, який вона піднесла на казкову висоту — сиділи на дупі й не робили геть нічого. Ауран Бурун, її адмірал, утік у море на дромонах, які вона йому збудувала. Ортон Добромир поспіхом повернувся до свого маєтку, Довгостолу, і забрав з собою дружину Таену — єдину справжню подругу королеви у ці жахливі часи. Гарис Звихт і великий маестер Пицель кинули її в полоні та віддали державу в руки тим самим людям, які змовлялися проти неї. Мерина Транта і Бороса Блаунта, присяжних оборонців короля, ніде не могли знайти. Навіть її брат у перших Лансель, що колись освідчувався їй у коханні, тепер був одним з її обвинників. А її власний дядько відмовив їй у допомозі, коли вона хотіла зробити його Правицею Короля.

Що ж до Хайме…

Ні, вона не вірила, відмовлялася вірити. Хайме з’явиться, щойно дізнається про її благання. «Приїзди негайно, — написала вона йому. — Допоможи. Врятуй. Ти потрібен мені так, як ніколи донині. Я кохаю тебе. Кохаю. Кохаю. Приїзди негайно!» Кайбурн божився, що лист неодмінно знайде її близнюка в річковому краю, де він перебував з військом. Але Кайбурн так і не повернувся. Хтозна — може, теж лежав мертвий, а голова стирчала на шпичці над брамою міського дитинця. А може, скнів у кам’яному мішку під Червоним Дитинцем, не встигнувши навіть надіслати її листи. Королева питала про нього разів сто, але наглядачки не казали ані слова. Все, що вона знала напевне — Хайме ще не прибув.

«Авжеж ні, — казала вона собі. — Але вже скоро. Щойно він приїде, верховний горобець і його посіпаки заспівають іншої.»

Серсея ненавиділа почуття безсилля і безпорадності. Вона погрожувала, але погрози стрічалися з кам’яними обличчями та глухими вухами. Вона наказувала, але на накази ніхто не зважав. Вона закликала до милосердя Матері, до природнього співчуття одних жінок до інших, але три септи, напевне, разом зі спокусами сього світу відкинули і власну жіночу природу, коли складали свої обітниці. Королева спробувала причарувати їх ласкою та привітним словом, покірно приймаючи нові випробування. Та септи були невблаганні. Вона пропонувала їм коштовні нагороди, послаблення майбутньої кари, золото, шану, посади при дворі. Та її обіцянки вони сприймали так само байдуже, як її погрози.

І ще вона молилася… о, як вона молилася! Вони вимагали від неї молитов, і вона корилася — сумирно відчитувала, скільки треба, ще й на колінах, мов пересічна вулична потіпаха, а не донька Скелі. Вона молилася про звільнення, про порятунок, про Хайме. Уголос королева благала богів про захист невинної жертви; мовчки закликала їх подарувати обвинникам раптову і болісну смерть. Вона молилася, доки не стерла коліна до сирого м’яса, доки язик не розпух у роті так, що трохи її не задушив. Усі молитви, яких її навчили ще дівчинкою, повернулися до Серсеї у келії, а за потреби вона вигадувала собі нові, закликаючи до Матері й до Діви, до Батька і до Воїна, до Стариці й до Коваля. Молилася вона навіть Морокові. «Коли на морі шторм, то кожен бог згодиться.» Але Седмиця небесна виявилася глухішою за своїх слуг земних. Серсея проказала їм усі слова, які знала, віддала усю пристрасть, яку мала в собі,