Читати книгу - "Чвара королів"

м’якотілий маестер не належав до тих посіпак королеви, які задля неї готові на все. За мить Тиріон відчув прохолоду на щоках. З’явився також і біль, але він спробував не зважати. Маестер відкинув перев’язки, цупкі від цілющого трунку.

— Не рухайтеся — я мушу промити рану.

Його дотик був обережний та лагідний, вода — тепла і заспокійлива. «Рану» — подумав Тиріон і згадав раптовий спалах яскравого срібла просто під очима.

— Зараз трохи щипатиме, — попередив маестер, вмочуючи ганчірку в вино, що пахкотіло різними травами.

Він висловився надто м’яко — Тиріонове обличчя наче прорізав розпечений ніж, а в носа хтось запхав гарячу коцюбу. Пальці його вчепилися у простирадла, а подих перехопило; якимсь дивом він примудрився не заверещати. Маестер тим часом квохтав, як стара курка.

— Краще б вам, мосьпане, було лишити перев’язки на місці, поки плоть не зав’яжеться. Але рана чиста, це добре, добре, все гаразд. Коли ми знайшли вас у тому підвалі серед мертвих та вмираючих, ваші рани забруднилися. Вам зламали ребро — та ви, напевне, й самі відчуваєте. Може, хтось буздуганом ударив, а може, впали. Зараз вже важко сказати. Ще вам поцілили стрілою в те місце, де рука з’єднується з плечем. Там вже з’явилися ознаки змертвіння, і я боявся, що руку доведеться відтяти. Але ми лікували її кип’яченим вином і хробаками, і тепер, схоже, рана зцілюється чисто…

— Ім’я, — видихнув Тиріон. — Ім’я.

Маестер блимнув очима.

— Ну як же, ви — Тиріон Ланістер, мосьпане. Рідний брат пані королеви. А ви хоч пам’ятаєте битву? Інколи від ран у голову…

— Ваше ім’я. — Горлянку йому дерли кігті, а язик, схоже, забув, як складати слова.

— Мене звати маестер Балабар.

— Балабар, — повторив Тиріон. — Несіть. Дзеркало.

— Мосьпане, — м’яко заперечив маестер, — от чого б я не радив… гм, нерозумно це для вас… з вашою раною…

— Несіть! — наполіг Тиріон. Рот не слухався та болів, наче хтось розбив йому губу. — І пити. Вина. Без маку.

Маестер зашарівся, підвівся і вибіг. Повернувся він з глеком світло-бурштинового вина і невеличким люстерком у візерунчастій золотій оправі. Присівши на край ліжка, він налив келиха до половини і підніс до Тиріонових напухлих вуст. Потік прохолодний струмок, хоча смаку Тиріон майже не чув.

— Ще, — мовив він, коли келих спорожнів.

Маестер Балабар налив ще. Наприкінці другого келиха Тиріон Ланістер відчув у собі досить сил, щоб подивитися на власне обличчя.

Він обернув до себе люстро, подивився… і не знав, сміятися йому, чи плакати. Довгий кривий поріз починався під лівим оком, за волосину від нього, і закінчувався праворуч на щелепі. Три чверті Тиріонового носа зникло, а з ним і шматок губи. Розірвану плоть зшили маестерською ниткою; стібки були й досі на місці — вони перетинали рубець зі свіжої червоної напівзціленої плоті.

— Гарнюня, — проскрипів Тиріон, рвучко відвертаючи люстро від себе.

Нарешті він усе згадав. Міст з кораблів, пан Мандон Мур, простягнута рука, меч у обличчя. «Якби я не відсахнувся, мені б знесло верхівку черепа.» Хайме завжди казав, що пан Мандон — найнебезпечніший з Королегвардії, бо своїми мертвими порожніми очима ніяк не виказує своїх намірів. «Не варто мені було їм довіряти.» Тобто він знав, звичайно, що пан Мандон та пан Борос служили його сестрі, а потім до них приєднався і пан Озмунд. Але мав дурість вважати, що для лицаря честь — все-таки не порожнє слово. «Напевне, Серсея підкупила його, щоб я не повернувся з битви. Чого б іще він таке зробив? Не пригадую, щоб я бодай чимось образив пана Мандона особисто.» Тиріон торкнувся обличчя, смикнув напухлу плоть німими незграбними пальцями. «Ще один даруночок від любої сестрички.»

Маестер стояв біля ліжка, схожий на гусака, ладного з переляку злетіти в повітря.

— Мосьпане… майже напевне лишиться рубець…

— Майже напевне?!

Тиріонове насмішкувате пирхання скінчилося кривим вишкіром болю. Рубець залишиться не майже, а напевне — щоправда, ніс найближчим часом аж ніяк не виросте. Наче мало того, що на його колишнє обличчя не кожен міг дивитися без відрази.

— Навчіть мене… ніколи… не гратися… сокирами. — Усмішка вийшла трохи напруженою. — Де… ми? В якому… місці?

Говорити було боляче, але Тиріон надто довго пролежав мовчки.

— Де ж, як не в Маегоровому Острозі, мосьпане. У покоях над танцювальною палатою королеви. Їхня милість наказали тримати вас ближче до них, щоб вони самі могли за вами наглянути.

«Хто б сумнівався.»

— Поверніть мене, — наказав Тиріон. — У моє ліжко. Власні покої.

«Де я зможу оточити себе власними людьми і мати при боці власного маестра. Якщо знайду вартого довіри.»

— Ваші покої… мосьпане, це неможливо. У ваших колишніх покоях тепер мешкає Правиця Короля.

— Я. Правиця. Короля. — Мало того, що Тиріона виснажували спроби говорити, він ще й не міг допетрати, що таке йому кажуть.

Маестер Балабар виглядав засмученим, трохи руки не ламав.

— О ні, мосьпане, ви ж… вас було поранено, ви лежали при смерті. Ваш ясновельможний батько прийняв на себе обов’язки правиці. Князь Тайвин, він тепер…

— Він тут?

— З самої ночі битви. Князь Тайвин нас усіх врятував. Простолюдці кажуть, що то був привид короля Ренлі, але розумніші люди знають, що до чого. Військо очолювали ваш батько і князь Тирел, а з ними — Лицар Квітів та пан Мізинець. Вони пробилися крізь попіл і застукали узурпатора Станіса ззаду. То була велика перемога. Тепер князь Тайвин мешкає у Башті Правиці й допомагає його милості впорядкувати королівство, хвала богам.

— Хвала богам, — байдуже повторив Тиріон. Його семиклятий батько і семиклятий Мізинець, а на додачу Ренлін привид? — Я хочу…

«А чого, власне, я хочу? І кого?» Не можна ж казати цьому рожевому Балабару, щоб привів Шаю. То по кого йому послати? Кому можна довіряти? Варисові? Бронові? Панові Джаселину?

— …зброєносця, — скінчив він. — Пода. Пейна.

«Саме Под був зі мною на мості з кораблів. І врятував мені життя.»

— Хлопчика? Отого дивного хлопчика?

— Дивного хлопчика. Подріка. Пейна. Ідіть. Хай прийде він.

— Як накажете, мосьпане.

Маестер Балабар схилив голову і заспішив геть. Тиріон відчував, як з нього повільно витікають сили. Він спитав себе, скільки часу вже тут спить. «Серсея бажала б, щоб я заснув навіки. Але цього подарунка вона від мене не матиме.»