Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

це мій двійник. Пропоную тобі звати його Рінальдо, а мене Люк, коли ми з ним будемо разом. Він тут правитиме за мене, коли ми з Мерлем вирушимо на пошуки твоєї сестри.

Я повернув Рінальдо його власну зовнішність, бо Найда дивилася на нього спантеличено.

Найда була вбрана в чорні штани та смарагдову блузку, волосся забране назад й перев’язане шарфом відповідного зеленого кольору. Привітавшись із нами, вона посміхнулася, а, зустрівшись поглядом зі мною, наче мимохідь приклала до губ кінчик пальця, легенько, на одну мить. Я кивнув у відповідь.

— Сподіваюся, ви одужали від тих прикрих пригод в Амбері, — промовив я. — Шкода, що ви потрапили туди не в найліпший час.

— Звичайно, — мовила вона у відповідь. — Повністю одужала, дякую. Люб’язно з вашого боку поцікавитися. Дякую також за інструкції, що отримала від вас нещодавно. Це ви викрали Люка на ці два останні дні?

— Невже його не було так довго? — сказав я.

— Саме так, сер.

— Вибач, мила, що так сталося, — сказав Люк, стиснувши її руку та заглядаючи Найді в очі.

— Це пояснює, чому сліди вичахнули, — сказав я.

Рінальдо піймав руку Найди та поцілував, схилившись у вишуканому поклоні.

— Дивовижно, як ти змінилася порівняно з дівчинкою, яку я колись знав, — зауважив він.

— О-о?

— У нас із Люком не тільки зовнішність, а й спогади однакові, — пояснив він.

— Я можу сказати, що в тобі є щось не зовсім людське, — прокоментувала вона. — Я бачу, що у тебе не кров, а вогонь в жилах.

— Як ти можеш це бачити?

— Вона має свої методи, — сказав Люк, — хоч я й гадав, що вона відчуває лише фізичний зв’язок із сестрою. Очевидно, зв’язок між ними глибший.

Вона кивнула.

— І я сподіваюся, що ти можеш його використати, аби допомогти нам її знайти, — продовжив він. — Адже тепер, коли слід зник, а контакт через Козир блокується наркотиками або закляттям, нам потрібна буде допомога.

— Так, — сказала вона, — хоч просто зараз небезпека їй не загрожує.

— Добре, — сказав він. — У такому разі я накажу принести нам усім щось поїсти й коротенько розповім цьому привабливому молодикові, що відбувається останнім часом в Кашфі.

— Люку, — сказав я, — мені здається, саме зараз ідеальний час для мене повернутися до Дворів до закінчення похорону.

— Скільки тебе не буде, Мерлю?

— Не знаю, — відповів я.

— Але до ранку ти повернешся, я сподіваюся?

— Я теж. Але раптом не повернуся, що тоді?

— Гадаю, тоді варто вирушати без тебе.

— Але спочатку спробуй зв’язатися зі мною.

— Звісно. Побачимося.

Я загорнувся у мантію простору, відкинувши Кашфу. А розкривши її знову, я опинився в помешканні Юрта на Шляхах Саваллів.

Потягнувшись і позіхнувши, я швиденько роздивився в кімнаті, аби пересвідчитися, що я тут сам. Розпустив плащ, кинув його на ліжко. На ходу взявся розстібати сорочку.

Стій. Що це? І, головне, де?

Я повернувся на кілька кроків назад. Мені ще не доводилося довго перебувати в кімнатах мого молодшого брата, але це відчуття я б запам’ятав.

У кутку, між стіною та монументальним гардеробом з темного, майже чорного дерева, приткнулися столик та стілець. Ставши на стілець на коліна та перехилившись через стіл, я відчув це ясніше — шлях, хоч і не досить потужний для переміщення. Ergo[188]...

Посунувшись вправо, я відчинив дверцята гардероба. Без сумніву, шлях має бути всередині. Цікаво, як давно він його зробив. Трохи дивно було нишпорити отак у братовій хаті. Утім, він мені винний за купу клопоту та нещасть. Те, що він поділився зі мною кількома секретами та пішов на таку-сяку співпрацю, навряд чи списало усі борги. Я ще не навчився йому довіряти і припускав, що він може й далі плести навколо мене якісь інтриги. Гарним манерам, вирішив я, доведеться поступитися місцем обережності.

Я розсунув одяг, аби побачити задню стінку. Тепер шлях відчувався сильніше. Пропхався між одягом, і ось я в фокусі. Я дав шляху себе забрати.

Щойно простір попереду розступився, одежини, що тиснули на мене ззаду, підштовхнули мене в спину. Через це, а ще й тому, що якийсь майстер Тіней (може, сам Юрт?) спрацював тут досить недбало, не зістикувавши рівні долівок, у пункті прибуття я розтягнувся на весь зріст.

Але принаймні приземлився я не в яму із загостреними кілками чи з кислотою. І не в лігво голодного хижака. Ні, я опинився на підлозі, викладеній зеленими плитами, досить ковзкій. А мерехтливе світло наді мною сказало мені, що в кімнаті горить безліч свічок.

Навіть ще не поглянувши вгору, я знав, що вони зелені.

І я не помилився. Ані щодо цього, ані щодо решти. Облаштування тут виявилося схожим на те, що я вже бачив у каплиці, присвяченій моєму батькові, зі склепінням з перехрещених арок, де містився ще один світильник, що давав світла більше за свічки. Тільки тут над вівтарем не було картини, намальованої фарбами. Натомість тут був вітраж, витриманий переважно в зелених тонах із невеликими вкрапленнями червоного.

І зображений на ньому був Бранд.

Я підвівся, перетнув кімнату й наблизився до вівтаря. На вівтарі лежав Веревіндл, із лезом, витягнутим із піхов на кілька дюймів.

Я взяв його до рук, бо першим моїм бажанням було прихопити його з собою, а потім повернути Люкові. Але я завагався. Це не така річ, яку я міг би принести із собою на похорон. Якщо б я зараз забрав його звідси, мені б довелося десь його сховати, а тут він і без того був добре захований. Розмірковуючи таким чином, я тримав на ньому руку. Від нього йшло відчуття сили, і воно нагадало мені Ґрейсвандір, тільки тут відчуття було світліше, позбавлене присмаку трагедії та важких роздумів. Іронічне. Цей клинок, видалося мені, був ідеальною зброєю для героя.

Я роздивився навкруги. Ліворуч на поставці лежала книга, за моєю спиною на підлозі красувалася пентаграма, виконана в різних відтінках зеленого, а в повітрі відчувався дух згарища, наче після нещодавньої лісової пожежі. Де стояла ця каплиця? На гірській вершині? На дні озера? Під землею? А може, ширяла собі вільно десь у небесах?

Що вона має означати? Виглядала вона частиною релігійного культу. Я знав уже про три такі каплиці, присвячені Бенедикту, Корвіну і Бранду. Чи була це данина